— Ну, отож-бо… — розгубився нормандець. — Я думати… думав, що вони в Содомі цим і займалися…
— Не треба! — вичавив із себе Ансельм, марно намагаючись підвестися. — Помру!
Новий напад сміху перекинув його на траву.
— А чим вони в Содомі займалися? — почав був П’єр, але мені довелося зупинити його законну цікавість, щоб не погубити достойного брата Ансельма остаточно. Відсміявшись, той, нарешті, знову набув вертикального положення й довго витирав сльози.
— Отже, про Його Преосвященство, — продовжив я. — На жаль, його… кгм… любов до ближнього справді добре відома. Більш того, відомо й інше…
— Що він таємний катар, — уже без будь-якого сміху зауважив Ансельм.
П’єр широко роззявив рота, потім насупив брови й присунув ближче свою «ґирлиґу», яка перед тим мирно лежала осторонь. Я похитав головою:
— Скажемо обережніше — він не надто дбає про боротьбу із цією богопротивною єрессю. Але церковна субординація вимагає, щоб ми відрекомендувалися монсеньйорові Рене. Крім того, у нас в Тулузі є й інші справи. Треба отримати гроші в ломбардця й з’ясувати, де зараз заарештовані. Вони давно вже мають бути тут.
— Задля цього нема чого ходити до архієпископа, — заперечив Ансельм. — Гроші отримати треба, а решту я можу дізнатися сам.
— Точно, — підтримав його П’єр. — Я теж сходити… сходжу на ринок і порозпитувати…
— У торговця худобою, — кивнув італієць.
Брат Петро знову зніяковів і взявся зосереджено пригладжувати свою відрослу за останні тижні рудувату чуприну.
— Отже, йдемо до архієпископа, — підсумував я. — Отець Сугерій просить його в листі ознайомити нас із обстановкою в графстві.
Округ Пам’є донедавна вважався спокійним, там навіть катари ніяк себе не виявили.
— То чого до архієпископа йти? — здивувався щиросердний П’єр. — Треба в цих катарів і запитати!
Я поглянув на брата Петра, після чого той зашарівся, потім почав бліднути. Уже збираючись висловитися, я раптом піймав себе на думці, що нормандець у чомусь має рацію.
— Я б не відмовився, брате Петре. Але навряд чи їхні вожді захочуть зі мною зустрітися.
Нормандець при цих словах полегшено зітхнув, і його фізіономія поступово набула природного кольору.
— Ну, а ми їх попросити! — бадьоро заявив він і погладив свою «ґирлиґу».
…Цей невибагливий виріб уже послужив нам непогано. Дорогою від Везеле до Лa Шаріте до воза, на якому ми їхали, підійшли четверо похмурих з вигляду голодранців, котрі вичікували свого часу в дорожній канаві. Хазяїн воза вже збирався втікати в ліс, рятуючи своє тлінне тіло, але брат Петро дістав «ґирлиґу» і кілька разів покрутив нею над головою. Цього вистачило — здійнявся вітер, який миттю здув непроханих гостей з дороги…