— Так, — у голосі окситанця звучав подив. — Я з монастиря Святого Хреста.
Я кивнув — обитель Святого Хреста була в самому місті.
— Вибачте, брате Джауфре, ви… Вас тут знають?
Він усміхнувся:
— Я лише смиренний раб Божий, як і всі ми… Та, сподіваюся, декому відомий. Я пріор нашої обителі.
Я ковзнув поглядом по хресту й вилаяв себе за нездогадливість.
— Вибачте, отче… Напевно, тільки ви можете мені допомогти. Прошу вас, ходімо…
Окситанець кивнув, і, нічого не запитуючи, рушив слідом за мною до архієпископських дверей. Перед нами розступалися, деякі схиляли голови, і я зрозумів, що пріора Джауфре тут справді знають.
Знайомого здорованя на місці вже не було — напевне, вигляд «перевертня» подіяв на нього надто сильно. Нас пропустили в перший ряд. Я швидко глянув уперед — ні, мені не привиділося. Нещасний був на місці, але вже не стояв, а лежав на бруківці. Натільний хрестик валявся в куряві, ледь прикритий розпущеним волоссям. По побитому тілу пробігав дрож, у тихому витті чулися якісь незрозумілі, дивні слова.
— Ви… Отче, ви бачите цього вовка?
Напевно, моє запитання прозвучало незвичайно, оскільки брат Джауфре кілька разів уважно поглянув на графову мисливську здобич, перш ніж ствердно кивнути.
— А тепер… Нехай допоможе нам Святий Бенедикт!
Я легко торкнувся його плеча. Почулося здавлене зітхання, рука окситанця сіпнулася до чола, очі блиснули.
— Ви бачите? Ви бачите, отче?
— О Господи… Фірмен Морі!
Я прибрав руку, й перст брата Джеуфре застиг біля грудей. Тонкі губи стиснулися й побілішали.
— Вовк… Брате Гільйоме, що це означає?
Я знову торкнувся його плеча.
— Я побачив… Якщо я торкнуся до вас, ви теж можете побачити… Фірмен Морі — хто це?
Окситанець хвилину помовчав, потім рука знову піднялася в хресному знаменні. Нарешті, губи здригнулися: