— Сивий, — кивнув Орсіні. — Й дуже набожний. Ми з ним довго говорили. Зокрема й про вас, брате Гільйоме.
— Навіщо? — не стримався я.
Зачарування зникло. Його Високопреосвященство нічого не робив марно. І ця розмова — теж не марна. Я рано заспокоївся.
— Ну… — Орсіні чарівно всміхнувся. — Ми з вами всі ці роки знайомі лише заочно. Два клірики, що сперечаються про Святого Іринія. Хотілося дізнатися про вас більше. Знаєте, брате Гільйоме, я був дуже здивований, довідавшись, ким ви були в миру. Граф де Ту, хрестоносець, герой оборони Аскалона й, здається, навіть поет.
Я ніяк не реагував. Усе це можна дізнатися й без розмови з графом Карачіоллі.
— Я, як ви знаєте, теж зі знатного роду й, зізнатися, дуже пишаюся, що я Орсіні. Але я — молодший брат, і сутана мені судилася від самого народження. А так хотілося, якщо казати по правді, побувати там, де ви! На жаль, ми не любимо полишати наш римський барліг[3], — він тихо засміявся. — Залишається сподіватися, що моє наступне легатство буде в Святій Землі… Ви — старший син у родині, брате Гільйоме. Спадкоємець.
Я мовчав. Його Високопреосвященство не такий уже й премудрий. Шаховий етюд, причому не з найскладніших. Йому щось від мене потрібно. І задля цього перекірливому братові Гільйому слід про дещо нагадати.
— Я довго не розумів — чому ви пішли з миру? Те, що сталося двадцять років тому, — воістину жахливо, та аж ніяк не всі навіть після такого випробування полишають шлях, який перед вами відкривався. Загибель вашої дружини й сина — трагедія, але ще не привід, щоб піти з миру.
— Як, на вашу думку, цього не досить? — якомога спокійніше поцікавився я.
— Ні. Людина у вашому віці… Вам тоді було двадцять один, я не помиляюся? Людина у вашому віці й із вашим походженням радше прагнутиме помститися, залити кров’ю ворогів усю Палестину. Коли ви висловили бажання піти з миру, Гуго Паенський пропонував вам вступити до ордену Святого Іоанна, щоб лицарем-ченцем продовжити війну з невірними. Ви ж поїхали. Проте після розмови з вашим старим другом я дещо зрозумів. Граф Карачіоллі був досить відвертий.
На жаль, Лодовіко завжди був простакуватий. Схоже, роки не навчили його тримати язика за зубами. Втім, Орсіні вміє розмовляти щиро й не з такими, як Карачіоллі.
— Їдучи зі Святої Землі, ви досить голосно та, як мені здається, необережно, заявили, що розчарувалися в справі, якій служили. Більше того, ви привселюдно зірвали з одягу знак Святого Хреста…
Я поморщився.
— І багато ще ви зуміли дізнатися, Ваше Високопреосвященство?
Його усмішка стала воістину янгольською.
— Ще дещо, брате Гільйоме. Ваша дружина, котру ви називали Інесою, не була хрещеною. І ви не вінчалися з нею, хоча стверджували протилежне. Отже, ви були одружені з мусульманкою. Подейкують, її попередній шанувальник, якийсь бедуїнський царьок, вирішив помститися й за вашої відсутності напав на замок.
Я глибоко зітхнув. Спокійніше, брате Гільйоме, спокійніше!
— Ваша правда, Ваше Високопреосвященство. Мій замок спалив Касим абу Ірман. Та якщо ви були послідовні в своїх розпитуваннях, то мали б знати, що допоміг йому в цьому гідний християнин Альфред де Буа, який ворогував із моїм сюзереном — королем Балдуїном.
— І ви вирішили, що справа Святого Хресо і та перетворилася на звичайні чвари баронів, анітрохи не кращі за ті, які вже не перше століття тривають на землях Італії або Королівства Французького?
Дивно, тон Його Високопреосвященства був більш ніж серйозний. Я знизав плечима.