— Так, справа гучна, неприємна, та все ж таки дрібна, тому я вирішив не їхати сам, а відправити туди брата Умберто. Він людина досвідчена й має міцну руку…
— Мав, — не втримався я.
Орсіні невесело посміхнувся.
— Мав… Цілком імовірно, що хтось із уже згаданих — монсеньйор єпископ або сеньйор д’Еконсбеф — подбав про це… Я перечитав звіт брата Умберто й виявив там дещо, мною раніше не помічене. Це сталося саме в день мого приїзду до Сен-Дені. Я відразу згадав про вас, брате Гільйоме. По-моєму, такий збіг — вказівка згори…
— Збіг? — час було порозумітися. — Ваше Високопреосвященство, якщо ви шукаєте заміну братові Умберто, то я — найгірша з кандидатур!
— Ви прочитаєте звіт, — кардинал нетерпляче мотнув головою. — Прочитаєте уважно, не пропускаючи жодної літери. На полях є мої позначки, вони вам допоможуть. Це ви зробите до ранку. Вранці, дорогою до Сен-Дені, ми продовжимо розмову.
Біла пещена рука нетерпляче сіпнулася, але я не поспішав іти.
— Ваше Високопреосвященство, вже смеркає…
— То й що з того? — різко кинув Орсіні. — Адже я працюю вночі!
— Для цього потрібне світло, — якомога спокійніше пояснив я. — Отець Сугерій відіслав нас рибалити, а не переписувати книжки. У нас немає жодної свічки.
Насправді запасливий П’єр захопив їх із півдюжини, та мені схотілося трохи подражнити італійця. Бажання, звісно ж, грішне…
— Запаліть скіпку! — обличчя в Орсіні знову сіпнулося, і я ледь стримав усмішку.
— На жаль, Ваше Високопреосвященство, мій зір…
Вуста посланця Курії отверзлися, і я почув дещо, що за інших обставин могло б коштувати Його Високопреосвященству суворої покути. Найбезневиннішим висловлюванням була згадка Вакхової крові. Біла рука знову сіпнулася й заходилася копирсатися в одному з ящиків. Мить — і в мій бік полетіла в’язка свічок. Свічки були такі, що замилуєшся, — рожеві, кручені, з тонесенькими позолоченими обідками. Я вклонився, залишивши Його Високопреосвященство наодинці з його проблемами. Здається, я його розлютив, і це неабияк потішило мене.
…Округ Пам’є розмістився в передгір’ях Піренеїв і входив до графства Фуа. Та от уже півстоліття, як він перейшов під міцну руку графів Тулузьких, котрі засилають туди своїх представників. Зараз там править Гуго д’Еконсбеф, який отримав ці землі в ленне володіння двадцять років тому. Його замок стоїть неподалік від Пам’є — невеличкого містечка, де мешкає кілька сотень обивателів.
Околишні селяни сіють просо, рибалять у річці Лезі, та головним чином розводять овець. Розмовляють в окрузі Пам’є «ланг д’ок», але в передгір’ях зустрічаються села, де панує говірка басків…
Усі ці подробиці, які наводив сумлінний брат Умберто, я прочитав з певним подивом.
Звичайнісінький окситанський округ, більше того, цілком благополучний, оскільки брат Умберто особливо відзначив, що ні вальденси, ні катари в цьому окрузі себе ніяк не виявили, із чим я подумки привітав нашу Святу Католицьку Церкву. В інших місцях, особливо ближче до Тулузи, стан справ набагато гірший. Фраза Його Високопреосвященства про храми, які порожніють, видалася явним перебільшенням.
Абзаци, де йшлося про гріхи й грішки місцевого єпископа, а також про чутки, пов’язані з сеньйором д’Еконсбефом, я пропустив, майже не читаючи. Це могло бути правдою, але настільки ж імовірно, що папського посланця вводять в оману ті, кому згадані сеньйори не до душі. Таке теж зустрічається, до того ж часто-густо. У такому разі слід домовитися з графом Тулузьким і надіслати спеціальну комісію, на що натякнув і сам Орсіні. І ні до чого турбувати цими справами брата Гільйома із Сен-Дені, котрий якнайменше мріє займатися ревізією знахабнілих церковних і світських ієрархів.
Нарешті, на початку чергового абзацу я побачив знайому назву «Артигат». Невеличке село на березі Лези, кілька десятків будинків, де живуть здебільшого рибалки та вівчарі. Саме туди зібрався брат Умберто, й саме там він безвісти зник. Я зітхнув і став читати уважніше.
ebooksa