Рештки де Лоза жбурнули на хмиз, і відразу ж кілька смолоскипів увіткнулися в підніжжя вогнища. Тріск… Високе полум’я, майже прозоре, непомітне в гарячому літнім повітрі, зметнулося вгору. І немов у відповідь, сотні голосів одночасно затягли: «Тебе, Боже, хвалимо…». Люди співали, піднявши обличчя до байдужого неба, сподіваючись, що Той, перед Ким ми всі такі грішні, змилується над ними…
— Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! — чиясь рука нетерпляче смикала моє плече. Я обернувся — на мене дивилося спотворене жахом обличчя де Юра.
— Брате Гільйоме! Я не винен! Не винен…
Я не став відповідати. Може, цей хабарник і справді не винен. У будь-якому разі, не так, як покійний де Лоз.
— Ви скажете? Ви підтвердите? — коротун ніяк не зважувався відпустити моє плече. — Що ж тепер буде?
— А що такого буде? — здивувався я. — Добрі християни Пам’є покарали лиходія, котрого я ім’ям Його Святості позбавив кафедри й сану.
— A-а… Ага! — вікарієві очі блиснули. — Так-так, звичайно! Ви очолите єпархію, брате… вибачте, отче Гільйоме? Так, певна річ… Поки архієпископ розбереться, поки Його Світлість скаже своє слово, мине чимало часу. Єпархія не повинна осиротіти.
— Брате Петре! — покликав я нормандця, що похмуро споглядав, як полум’я знищує рештки головного сатаниста Пам’є. — Брате Петре, ходіть-но сюди!
— Ви, здається, знайомі? — я повернувся до де Юра. — Брат Петро — доволі достойний пастир, і, головне, вже встиг непогано розібратися у вівчарстві.
П’єр ще й далі не розумів, переводячи погляд з вогнища, на розгубленого вікарія, який уже щось збагнув:
— Ага… Отче Петре, ви вже прийняли сан? Втім, це не важливо, це потім… Але… Треба швидше навести лад! Люди…
Отут щось стало доходити й до нормандця. Він косував на вартових, які покинули зброю, хитаючи «ґирлиґою».
— Поклич де Гарая! — шепнув я, але розбійник уже був поруч. Накладна борода зникла разом із ковпаком, нерівні зуби скалилися:
— Ви все ж таки спалили його, отче Гільйоме! Ну то що, як там із цим?
Схоже, народний герой поспішав отримати «це» і зникнути. Але міцна рука нормандця вже тримала його за пазуху.
— Сину мій! — повчально почав я. — Народ страждає…
Де Гарай смикнувся, але П’єрова хватка не ослабла.
— Страждають удови й сироти, вілани стогнуть на ріллі, працюючи на сеньйора, а вдома плачуть голодні діти…
— А-а… це? — зітхнув шляхетний розбійник. — Отче Гільйоме, ви ж обіцяли!
— Юних дів тягнуть на поталу розпусним дворянам…