— Так, на жаль… Тоді дід порадив їхати до Мілана. Я так і зробила. Добиралася я туди довго — цілих півроку, пристала до жонглерів. До речі, познайомилася з Тіно Міланцем…
На її обличчі знову промайнула усмішка, цього разу досить бешкетлива.
— І з Анжелою — вона приблизно мого віку… Мені було важко самій у чужій країні, і я вирішила піти в обитель. Мені здавалося, що життя скінчено — чоловік, якого я кохала, вбив мою сестру, батько й мати мене зреклися… У Мілані було спокійно, і я, напевно, жила б там і зараз, але за два роки випадково дізналася, що Пуаньяк одружений із…
— Жанною де Гарр, — закінчив я. — А як це вийшло?
— Через Пуаньяка. Він не хотів втрачати посагу, а надалі думав стати спадкоємцем мого батька. Арман погрожував донести на д’Еконсбефів, звинуватити їх у чаклунстві… Сеньйор Домінік уже тоді пропонував виїхати, але дід вирішив інакше. У замку жила дівчина. Ми звали її Ельзою, вона — родом із Німеччини, але насправді — звичайна циганка. Її за щось вигнали з табору, й вона оселилася в нас. Де Пуаньяк їй подобався, тож коли дід запропонував їй стати мною…
— Вона погодилася. Та невже де Пуаньяк не зрозумів, хто йде з ним до вінця?
Жанна здивовано знизала плечима.
— Звісно, зрозумів! Але його це цілком влаштовувало — у придане він одержав гарну ділянку землі. Йому було так навіть краще — адже я, справжня, знала, як загинула Роза. Батько теж знав — і мовчав…
— І священик… — підказав я, згадавши бородатого отця Жеака…
— І священик теж. Усіх усе влаштовувало, але тут приїхала я. Можете здогадатися, що почалося!
— Трохи уявляю, — усміхнувся я. — Де Пуаньяк, напевно, злякався!
— Не те слово! — посмішка стала злою. — Він відразу ж мене визнав, вимолював пробачення. Але батько й інші… Вони заявили, що я лише схожа на Жанну — не більше. А потім я почала розуміти, що відбувається.
— Тоді д’Еконсбефи вирішили зам’яти справу й підкупили де Лоза, — вставив я. — І в усьому виявилася винною вдова де Піо.
Дівчина кивнула.
— А я погодилася стати жертвою «чаклунських чарів». Не хотілося підводити діда, крім того, де Лоз міг не випустити мене живою. Але тут приїхав брат Умберто Лючані, а потім де Лоз дізнався, що кардинал шле сюди трьох братів із Сен-Дені…
— Тобі треба було поїхати звідси, — зауважив я.
— Поїхати? — щока у неї смикнулася. — А де Лоз розсудив інакше. Він повіз мене до Фуа, а дорогою наказав своїм вартовим просто перерізати мені горло. На щастя, ці шибеники виявилися не тільки жорстокими, але й хтвими. Вони вирішили трохи побавитися з молоденькою черницею… Ну, битися я вміла ще змалечку, до того ж у мене був ніж. Ви пам’ятаєте, я розповідала.
Так, це вона розповідала. Щоправда, тоді йшлося про дочку жонглера, яку ловили за крадіжку.
— У Пам’є мені робити було нічого, в Артигаті — теж. Треба було повернутися до замку, але я вирішила спочатку дізнатися, кого це надсилає до нас Орсіні. Я знайшла вас у Тулузі, а потім наважилася підійти. Я й не думала видавати себе за дочку Тіно Жонглера, та коли ви назвали мене так, відмовлятися не стала.
— А чому Пилип напав на нас у лісі?