Отже, довелося посилати по П’єра, і вражений хлопець вислухав довгу промову високою латиною про обов’язки пастиря.
Сподіваюся, хоча б половину він зрозумів. У всякому разі, тримався мій нормандець із превеликою гідністю. А ввечері, коли настав час відпочити, до монастиря прибув посланець монсеньйора Орсіні. Не простий гонець — хтось із Рима, хто бажав поговорити зі мною. Короткого листа я вже прочитав. Його Високопреосвященство викликав мене до Флоренції для доповіді.
— Чому не до Рима? — поцікавився отець Джауфре, котрому я показав кардинальське послання. — Адже якщо монсеньйор вважає справу важливою, вам, можливо, варто поговорити з Його Святістю.
— От цього він і не хоче.
Я знов уявив собі холодне усміхнене обличчя Орсіні. «Овернський клірику! Овернський клірику! Ви ж усе бачили. Ну, зізнайтеся, що ви помилялися, а я мав слушність!».
Він не заспокоїться, прочитавши звіт монсеньйора Рене. Він шукатиме правду — і знайде. Він уже зібрав хмиз — багато хмизу. По всій Європі, по всьому Світі Християнському…
Що я міг відповісти? Що лоґри — останні з них — безпечні? Що вони не демони, а такі ж Божі створіння, як і ми? Це лише слова. Навіть якщо він повірить, залишаються ще ті, хто поклоняється блазням у рогатих масках, залишається всюдисущий брат Пайс із його «чистими», та й сам архієпископ Рене Тулузький разом із Його Світлістю.
Усе це так, але ліки будуть гіршими за хворобу. Найсвятіше Обвинувачення опиниться в руках таких, як де Лоз, і таких, як монсеньйор Рене. Для кого приготовано хмиз?
— Я спробую пояснити, — промовив я вголос. — Якщо треба, буду вимагати зустрічі з Його Святістю. Повинен же хтось зрозуміти!
Отець Джауфре кивнув, але без особливої впевненості. Адже він розумів — і те, яка небезпека загрожує Церкві, й те, як важко їй запобігти.
— Піду, — я підвівся й стомлено розправив плечі. — Цікаво, що потрібно цьому посланцеві?
Отець-пріор розвів руками, й ми мовчки вийшли в темний і порожній у цю пору коридор. Чомусь згадалося підземелля, рівні гладенькі склепіння, довгий ряд ніш…
Перед дверима, за якими чекав на мене посланець кардинала, я ненадовго зупинився, щоб заспокоїтися. Хвилюватися не варто. Це ще не Орсіні, сили слід поберегти…
У келії яскраво горіли свічки. Перше, що я помітив — багатий червоний плащ, недбало кинутий на ложе. Отже, це не клірик.
Біля вікна стояв високий сивий старигань у гаптованому сріблом камзолі. Почувши, що двері відчинилися, він повільно озирнувся. На мене дивилося зморшкувате, до чорноти засмагле обличчя. Під сивими бровами блищали молоді жваві очі.
— Ви хотіли бачити мене, месіре?
Він відсахнувся, рука сіпнулася, немов би посланець грізного кардинала побачив примару. Різкий важкий подих:
— Ні! Я хотів бачити не вас…
Залишалося здивуватися.
— Я — брат Гільйом із Сен-Дені. Ви хотіли…