— Та на біса мені якийсь там брат Гільйом! — голос, який звик командувати сотнями латників, загримів, заповнивши всю келію. — Андре! Андре де Ту! Це що — ти?
Я відчув, що ноги підкошуються. Не тямлячись, опустився на табурет. Подих перехопило.
— Ні… Це не я, Лодовіко. Це вже не я…
— Ах ти ж бісеня! — Лодовіко Карачіоллі одним стрибком опинився поруч. Я відчув, як мене хапають, трусять, пригощають стусанами. О, мої бідолашні кістки! Зрештою я вгатив його в груди, й Лодовіко звалився на ложе.
— Ха! — засмагле обличчя посміхнулася. — Тепер упізнаю! Ну що, голопуцьку, не сподівався побачити?
«Голопуцьком» я був у свій перший рік у Палестині. Мені щойно виповнилося сімнадцять, а Карачіоллі — Грозі Сарацинів — цілих двадцять п’ять.
— Не сподівався! — відверто зізнався я. — Думав, якийсь смиренний брат…
— Ще чого!
Лодовіко пружно підхопився, засмагла зморшкувата рука обхопила мою шию:
— А я їхав, їхав, і все думав, який ти зараз… Господи, Андре, двадцять років! Ні, більше!
— Більше, — зітхнув я. — Більше, друже.
Ми довго сиділи, теревенячи про якісь дурниці, потім обоє збагнули, що плачемо, й узялися дорікати один одному за старече слабоумство. Нарешті Лодовіко витяг на світ божий величенький глечик, запевняючи, що це найкраще вино, яке він зміг знайти в Тулузі.
Часу на це в нього було обмаль, але Карачіоллі завжди мав чудовий нюх на все грішне.
Терпкий червоний напій ударив у голову, й Лодовіко почав розповідати, як дізнався від Орсіні («цього нахабного прища»), що я буду в Тулузі, тож вирішив їхати туди сам («бо сховаєшся в келії, із собаками тебе шукати, чи що?»). І взагалі гріх усі ці роки не давати про себе звісток («ну, зовсім ти став божою дудкою, Андре!»).
Я кивав, погоджуючись. Сперечатися не хотілося, хоча краєчком свідомості я розумів, що «нахабний прищ» послав Карачіоллі в Тулузу не дарма, й головне ще не сказано. Але як не хотілося про це думати!
— Ну, яким ти став! — як слід роздивившись мене (для чого довелося довго вертіти мою скромну персону перед свічками), зітхнув нарешті Лодовіко, — сірий, худий, нудний!
— Сам кращий? — відгукнувся я. — Білий, мов голуб! Сивий Карачіоллі!
— Точно. Сивий. Мене так і звуть тепер — Білий Лицар.
— Як?!
Я раптом відчув, що холону. «Я пришлю до тебе Білого Лицаря, Білого Лицаря Білого…».