— Як же так, отче Гільйоме? — здивувався щиросердний П’єр. — Без грошей?
— Будемо постувати, — посміхнувся я. — Калача вам має вистачити, брате Петре, щонайменше на тиждень. А відтак перейдете на ріпу. Вона в цих краях, кажуть, ду-уже смачна!
— Треба дістати чашу для милостині, — діловито зауважив Ансельм. — Брате Петре, ви вмієте співати «Воскреслого Лазаря»?[20]
Нормандець остаточно знітився. Я взяв дорожню торбу й кивнув у бік вулиці, що вела до міських воріт. Уже виходячи з площі, ми почули гучний голос глашатая. Жителів славного міста Тулузи сповіщали про те, що владою духовною та світською розшукується Анжела Міланка, дочка жонглера Тіно Міланця, котра обікрала церкву Святого Фоми. За впіймання зазначеної Анжели була обіцяна нагорода в десять повновагих солідів з необрізаними краями, а також повне прощення гріхів…
III
Від Тулузи дорога вела на південь, уздовж берегів красуні Гаронни до Бичачої Переправи, що була поруч із тим місцем, де в Гаронну впадає Леза. Далі починалися невисокі гори, за якими й сховалося містечко Пам’є. Заблукати важко, та дороги, й без того розбиті, ставали все гіршими, щоб біля підніжжя гір зникнути, перетворившись на стежки, якими насилу міг пробратися мул із поклажею. Звісно, навіть тут можна подорожувати «стій-возом», але я вирішив не ризикувати.
Зайвий день у дорозі — не біда. Гірше, якщо зупиниш не той віз. Напевно, бідолаха Фірмен Морі зник саме в цих місцях…
Про те, що сталося на площі, я не став розповідати. Робити це було не варто: брат Петро ще гляди злякається та пожалкує, що не купив запропонованого йому оберега з жаб’ячими лапками, а брат Ансельм, певна річ, зажадає пояснень. Із цим було сутужно.
Звісно, затьмарити розум жителів славного міста Тулузи можливо, але, виходить, чернець із Сен-Дені виявився недоступним для чарів?
Ні, дурниці! Адже не праведніший я за брата Джауфре! Й усе ж таки я побачив, а він — ні…
Залишалося уповати на те, що брати з обителі Святого Хреста розберуться в цій справі без мене, й думати про найближче майбутнє.
У Пам’є нам не зрадіють. Більш того, дехто зовсім не засмутиться, якщо троє братів-бенедиктинців так і не дістануться туди…
Біля переправи зібралося з півдюжини підвід, біля яких разляглися на траві селяни-возії. Дехто вже куняв, решта ліниво перемовлялися, лаючи поромника, котрий був відсутній уже більш як дві години. Схоже, у цих місцях нікуди не поспішали.
Чекати не хотілося, але й обурюватися не варто було. Я звелів розміститися осторонь і видав кожному з братів по житньому сухарю, порадивши запити водою з Гаронни.
Брат Петро, тяжко зітхнувши, взявся гризти сухаря, Ансельм посміхнувся й запхав його назад у торбу. Я застережливо кахикнув:
— Брате Ансельме, прошу вас, відкиньте гординю!
— Ви маєте на увазі сухар, отче Гільйо-оме? — поцікавився той.
— Саме так. Чернець, як відомо, зобов’язаний умертвляти свою грішну плоть…
Ансельм посміхнувся найнахабнішим чином, і я вирішив узятися до нього не жартома:
— Брате мій, витягніть із вашої торби працю Гонорія Августодунського.