Крики злилися в один, і я подумав, чи не відійти далі, щоб остаточно не засмучувати Анжелу, але раптом запала тиша.
— Отче Гільйоме! — почувся голос П’єра. — Він просвітився!
На галявині ми застали розведене багаття, біля якого сиділи П’єр і Ансельм.
Зламані лозини валялися осторонь, а безстрашний розбійник, схлипуючи, поправляв штани.
— Кажи, сину мій, — звелів італієць. — Повідай про гріхи свої.
— Вони… — почав де Гарай і знову схлипнув. — Вони сказали, що троє товстопузих… тобто братів із Сен-Дені несуть із собою мішок золота. А натомість мені звеліли вбити одного. Тільки одного, присягаюся!
Я мигцем поглянув на Анжелу. Та стисла губи й відвернулася.
— Тільки одного! Найстаршого!
— І хто тобі звелів, сину мій? — підбадьорив розбійника Ансельм.
— Н-не знаю.
Італієць зітхнув і потягнувся до лозини.
— Знаю! Знаю! Жеанар де Юр! Він — вікарій єпископа. Ми платимо йому за допомогу… Святі отці, змилостивіться!
Хвилину я розмірковував. Певна річ, свідчень хороброго захисника сиріт досить, щоб розпочати слідство проти вікарія. Але цей де Юр, певно ж, усе заперечуватиме, а єпископ заявить, що він і знати нічого не знав.
— Нехай іде. Розв’яжіть його, брате Ансельме!
Італієць здивовано глянув на мене, але скорився. Розбійник підхопився, накинув каптан, але йти не квапився.
— Святі отці, — зітхнув він, злякано озирнувшись на темну стіну лісу. — Будьте добрими до кінця! Дозвольте побути з вами до ранку. Присягаюся, мої хлопці вас більше ніколи не зачеплять. Але не проганяйте мене в ліс!
— Ти що, темряви боїшся? — незворушно поцікавився нормандець.
Запитання було складено абсолютно правильно, але де Гарай вочевидь погано розумів латину. Ансельм гмикнув і повторив запитання «ланг д’ок».
— Так! Так! — розбійник раптом розсміявся. — Я дуже боюся темряви! І якщо ви не вбивці, не проганяйте мене зараз!
Тон його мені не сподобався. Де Гарай справді чогось боявся — не темряви, але того, що в ній ховалося.