VI
Я наказав вартувати по черзі. Відважного де Гарая ми вирішили зв’язати й покласти осторонь. Кілька разів я намагався розпитати в розбійника, що може нам загрожувати, але у відповідь чув лише дивний, нервовий сміх. Усе це не налаштовувало на милостивий лад, до того ж, мене як і раніше, не полишало відчуття небезпеки. Щось тут було не так. Розбійник не повинен боятися нічного лісу!
Я вирішив чергувати першим і присів до вогню, час від часу підкидаючи дрібні сухі гілки. Меч лежав напохваті, хоча я молив Творця, щоби зброя більше не знадобилася.
Цього вечора сталося страшне — брат Гільйом на кілька хвилин зник, а з мертвого мороку забуття воскрес граф де Ту — задерикуватий веселун, котрий просто заради задоволення перерубав би всіх цих придуркуватих тюхтіїв. Перерубав — а потім довго чистив би меча, опоганеного кров’ю мужланів. Я вчасно загнав мерця в небуття, але він був готовий повернутися…
— Святий отче! — чийсь тихий голос вчасно відірвав мене від похмурих думок. — Святий отче!
Відважний захисник сиріт, виявляється, не спав. Більше того, він примудрився сісти, щоправда, спираючись не на те місце, що зазвичай, а на бік.
— Чого тобі, сину мій? — поцікавився я. — Бажаєш висповідатися в гріхах своїх?
— У гріхах? — розбійник несподівано гмикнув. — Та годі вам, отче! Це хто ще грішник? Ченці, а дівку із собою тягнете!
— Усі ми грішні, — погодився я. — Цікавість, особливо зайва, теж гріх.
— А я що? Справа ваша… Та тільки хочу вам сказати, що краще б ви назад голоблі повертали. Схоже, єпископові ви впоперек горла. У мене не вийшло — в інших вийде.
Розбійник був не тільки спостережливий, але й не дурний. Та я не люблю, коли мене лякають.
— Слова твої, сину мій, свідчать про те, наскільки ти милосердий і співчутливий. Та коли й інші найманці монсеньйора Арно де Лоза настільки ж відважні, як ти, боятися нам немає чого.
— Немає чого? — розбійник захихотів. — А як ти думаєш, попе, чого це я до лісу йти побоявся?
— Хто вас знає, відважних розбійників? — незворушно зауважив я. — Може, ви й справді боїтеся темряви?
— Темряви? Та моли Бога, попе, щоб…
Раптом він замовк, до чогось прислухаючись, відтак його неголена фізіономія перекосилася, губи сіпнулися:
— Накликав! Господи, помилуй, накликав! Врятуйте, святий отче!
— Спокійно! — в руках у мене вже був меч.
Я підвівся й прислухався. Легке потріскування гілля у вогнищі, похропування П’єра, шум вітру у верховітті дерев, що підступили до галявини… Я вже почав заспокоюватися, коли раптом почувся вдалині глухий важкий удар, потім — ще один. Хтось ішов — розмірно, неквапно, продираючись крізь зарості.
Ішов просто до нас.