— Він! Він! — шепотів розбійник. — Розв’яжіть мене! Розв’яжіть!
Кроки голоснішали. Було зрозуміло — це не людина й не звір. Хтось ішов сюди на двох лапах — або ногах, величезний, важкий, знищуючи все на своєму шляху…
— Браття! Прокиньтеся!
Ансельм підхопився миттю, навіть не розліплюючи очей. Меч був у руці, друга обмацувала пояс. П’єр здивовано розплющив очі, а тоді теж підвівся. Анжела підняла голову.
— Хтось іде, — я намагався говорити спокійно. — Великий. Можливо, не людина. Запаліть смолоскипи.
— А-а-а… — П’єр озирнувся, схопив гілку й застромив її в багаття. Ансельм поглянув на мене й раптом перехрестився, що траплялося з ним нечасто.
— Брате Октавію, втікайте! — я кивнув у бік, протилежний до того, звідки йшов нічний гість. — Хутко!
Анжела неквапливо підвелася й повільно похитала головою.
— Розв’яжіть! — знову закричав розбійник. — Це він! Він! Він нікого не щадить! Нікого!
Я кивнув, і Ансельм перерізав мотузки.
З диким лементом де Гарай зник у кущах. Я подумки пом’янув Святого Бенедикта й повернувсь туди, звідки вже чувся тріск гілля й важкий хрипкий подих. Земля здригнулася — гість уже близько. Гілка високого дерева на краю галявини колихнулася.
— Святий Бенедикт! — П’єр упустив «ґирлиґу» й відсахнувся. — Та що ж оце?
Я теж побачив — «оце» виходило на галявину. Першої миті здалося, що перед нами все ж таки людина — тільки дуже висока. Та відразу ж зрозумів — ні. Люди не бувають такого зросту. У людей не побачиш таких пліч, таких довжелезних, нижче колін, рук — і величезної, низько посадженої голови. І люди не вкриті шерстю.
Почувся сміх — Ансельм стиснув меча двома руками й похитав головою:
— А я не вірив у демонів! Отче Гільйоме, втікайте. Він — по мене!
Чудовисько почуло. Величезна голова повільно повернулася. До нас долинув низький черевний рик.
Я швидко озирнувся — П’єр стояв навколішки й шепотів молитву, швидко хрестячись. Раптом я помітив, що Анжела, котра не зводила очей із нічного гостя, повільно потяглася до запаленої гілки.
Величезна постать колихнулася — чудовисько зробило крок. Воно не поспішало — здобич була поруч. Промайнула й зникла думка вчинити так само, як і хоробрий де Гарай, але було зрозуміло — не втекти.
Я витер спітнілу долоню й стис руків’я меча. Звісно, це безглуздо. Кошлата лапа довша за мою руку вдвічі…
Раптом спалахнув вогонь. Анжела, стискаючи в руці запалену гілку, кинулася вперед. Я не встиг навіть крикнути — дівчина підбігла до чудовиська. На мить світло впало на кошлату морду, відбилося у величезних чорних очах, стало видно ощерену пащу з величезними жовтими іклами. «Оце» не злякалося вогню — величезна лапа зі швидкістю блискавки метнулася вперед, перехопила гілку, інша вдарила дівчину просто в груди. Анжела встигла відскочити, новий удар — дівчина стрибнула, майнули поли білої ризи, й кошлата лапа впіймала повітря.