— Пробачте, — мовив він. — Пробачте, я не хотів…
— Дешевий шарлатан, дурисвіт! — закричав на нього Дюссо. — Це брехня! Брехня!
Він невміло, відкритою долонею, стукнув Джонні по шиї, і той повалився на підлогу й сильно вдарився головою. В очах у нього замерехтіли іскри.
Знявся галас.
Джонні невиразно, наче крізь туман, побачив Дюссо, що напролом пробивався до виходу. Навколо юрмились люди, і він бачив Дюссо мовби за лісом ніг. Потім поруч опинився Вейзак і допоміг йому сісти.
— Джоне, як ви? Він вас боляче вдарив?
— Не так боляче, як я його. Зі мною все гаразд.
Джонні спробував підвестися. Чиїсь руки — може, Вейзака, а може, ще кого — допомогли йому. Його похитувало й нудило, мало не вивертало.
Усе те було помилкою, страшенною помилкою.
Розлігся пронизливий зойк — то зойкнула опасиста жінка, що питала про кандидата від демократів. Джонні побачив, як Дюссо, чіпляючись за рукав її квітчастої блузи, повалився на коліна, а тоді стомлено зсунувся на плиткову підлогу біля дверей, яких так прагнув досягти. Медалька із зображенням святого Христофора була все ще у нього в руці.
— Зомлів, — сказав хтось. — Геть непритомний. Це ж треба.
— Це я винен, — мовив Джонні до Сема Вейзака. Горло йому здавило від сорому й каяття. — В усьому винен я.
— Ні, — заперечив Сем. — Ні, Джоне.
Та Джонні знав своє. Він вивільнився з Семових рук і пошкандибав туди, де лежав Дюссо, помалу приходячи до тями й мляво кліпаючи втупленими в стелю очима. Біля нього вже були два лікарі.
— Як він? — спитав Джонні.
І повернувся до репортерки в брючному костюмі. Але та відсахнулася від нього. На обличчі її майнула судомна гримаса страху.
Він повернувся в другий бік, до телерепортера, що питав, чи були в нього прозирання до катастрофи. Джонні відчував нагальну потребу пояснити комусь, як усе те сталося.
— Я не хотів йому зашкодити, — сказав він. — Слово честі, не хотів. Я й не знав…
Телерепортер відступив на крок.
— Авжеж, — мовив він. — Звісно, ви не хотіли. Він сам напросився, усі це бачили. Тільки… не доторкайтесь до мене, гаразд?
ebooksa