Мертва зона

— І чим ви там допоможете? Вона в руках лікарів і свого бога. Отак воно. І ви мали б це розуміти, як ніхто інший.

— Я потрібен батькові, — тихо сказав Джонні. — Це я також розумію.

— Як ви поїдете? Скоро північ.

— Автобусом. А до «Пітерового свічника» зловлю таксі. Міжміські автобуси там ще спиняються?

— Не слід цього робити, — сказав Сем.

Джонні нишпорив під ліжком, шукаючи черевики, і не міг їх знайти. Сем витяг їх з-під ліжка й віддав йому.

— Я одвезу вас.

Джонні поглянув на нього.

— Ви?

— Так, тільки прийміть легке заспокійливе.

— Але ж… ваша дружина… — Джонні зніяковіло збагнув: про особисте життя доктора Вейзака він знає тільки те, що його мати живе в Каліфорнії.

— Я розлучений, — сказав Сем. — Лікареві часом доводиться не ночувати вдома… якщо він не педіатр чи не дерматолог. І моїй жінці подружнє ліжко здавалося скоріш наполовину порожнім, ніж наполовину повним. От вона й заповнювала його ким трапиться.

— Пробачте, — зніяковіло мовив Джонні.

— У вас іде забагато часу на вибачення, Джоне. — Семове обличчя було лагідне, але очі суворі. — Взувайтеся.

Розділ дванадцятий

1

«З лікарні до лікарні, — сонно думав Джонні, відчуваючи легке запаморочення від маленької голубої пілюлі, що її проковтнув перед тим, як вони із Семом вийшли з медичного центру й сіли в „ельдорадо“ найновішої моделі. — З лікарні до лікарні, від людини до людини, з місця на місце».

Хоч як дивно, десь глибоко в душі він тішився цією поїздкою: адже вперше за п’ять років опинився поза стінами лікарні. Ніч була ясна, в небі тугою годинниковою пружиною світла лежав Молочний Шлях, над темними шпалерами дерев слідом за машиною плив ще не повний місяць, а вони мчали на південь крізь Палмайру, Ньюпорт, Пітсфілд, Бентон, Клінтон. Колеса машини ледь шурхотіли серед навколишньої безмовності. З чотирьох динаміків стереомагнітофона линула тиха музика — Гайдн.

«В одну лікарню привезли каретою „швидкої допомоги“, в другу їду „кадилаком“», — подумав Джонні. Він не хотів перейматися тим, куди й чого їде. Досить було просто рухатись уперед, верстати дорогу, на час забувши й про матір, і про свій хист, і про людей, що залюбки лізли йому в душу (Він сам напросився… тільки не доторкайтесь до мене, гаразд?). Вейзак вів машину мовчки. Лише вряди-годи мугикав щось під музику.

Джонні дивився на зорі. Дивився на шосе, майже пустельне о цій пізній порі. Воно безупинно розмотувалось і стелилося під колеса машини. Вони поминули дорожній пост в Огасті, де Вейзак сплатив митний збір і одержав квитанцію. І знов поїхали вперед — Гарднер, Саббатас, Льюїстон…