Мертва зона

— Джоне, я категорично забороняю вам. Як ваш лікар і друг. Зрозумійте, це безумство.

— Забороняйте як хочете, а я однаково поїду, — сказав Джонні й почав одягатися. На обличчі в нього знову був той відчужений, занурений вираз, який Сем пов’язував з його трансами. Сестра тихенько ойкнула.

— Ви можете йти, сестро, — сказав Сем.

Вона позадкувала до дверей, якусь хвилю постояла там, потім вийшла. Явно знехотя.

— Джонні, — мовив Сем. Тоді встав, підійшов і поклав руку йому на плече. — Вашої вини в цьому немає.

Джонні повів плечем і скинув його руку.

— Де ж пак немає, — сказав він. — Коли це сталося, вона дивилася на мене. — Він почав застібати сорочку.

— Ви наполягали, щоб вона вживала ліки, а вона покинула.

Джонні на мить затримав погляд на Вейзаку, потім знов узявся до сорочки.

— Не сталося б цього сьогодні, то сталося б завтра, за тиждень, за місяць…

— За рік… Або за десять років.

— Ні. Не за десять, і навіть не за рік. І ви це знаєте. Чому ви так прагнете скинути все на себе? Через отого бундючного репортера? Чи, може, це якийсь ненормальний прояв жалю до самого себе? Потреба впевнитися, що на вас лежить прокляття?

Обличчя Джонні сіпнулося.

— Коли це сталося, вона дивилася на мене. Невже ви не розумієте? Чи ви такий розтакий тупак, що не втямите цього?

— Вона збиралася у важку подорож, до Каліфорнії і назад, ви ж самі мені казали. На якісь там збори чи що. Як я зрозумів з ваших слів, щось дуже збудливе. Хіба не так? Так. І це майже напевне сталося б там. Інсульт — не грім з ясного неба, Джонні.

Джонні застебнув джинси й стомлено сів, так наче одягання геть знесилило його. Він був ще босий.

— Так, — мовив він. — Так, може, й ваша правда.

— Дійшло! До нього дійшло! Хвалити бога!

— І все ж таки я повинен їхати, Семе.

Вейзак скинув руки.