— Ні, дякую. Ми самі.
— О’кей. Тоді я зникаю. — Але він затримався на хвильку, і його сором’язлива усмішка розпливлась у зловтішну гримасу. — А приємно було побачити, як ви поскубли того типа.
І хлопчина бігцем подавсь у темряву.
Сейрин невеликий білий фургончик залишився на стоянці сам-один і скулився під ясним світлом ліхтаря, мов покинутий, занедбаний цуцик. Джонні відчинив дверці Сейрі, і вона обережно вмостилася на сидінні. Він сів за кермо і ввімкнув мотор.
— Почекай хвилини дві, поки стане тепло, — сказав він.
— Не турбуйся. Мені вже не холодно.
Джонні поглянув на неї і побачив, що обличчя її зросив піт.
— Може, завеземо тебе в «невідкладну допомогу» при лікарні? — спитав він. — Якщо це ботулізм, то справа серйозна.
— Ні, мені вже гаразд. Хочеться тільки швидше дістатись додому й лягти. А завтра прокинуся раненько, подзвоню до школи, скажу, що захворіла, і знову спати.
— Можеш навіть не прокидатися так рано. Я сам подзвоню й скажу.
Вона вдячно подивилася на нього.
— Подзвониш?
— Ну звісно.
Вони вже виїжджали на головне шосе.
— Пробач, що я не можу поїхати сьогодні до тебе, — сказала Сейра. — Мені дуже жаль, повір.
— Це ж не твоя вина.
— Та ні, моя. Хто з’їв погану сосиску? Невдаха Сейра.
— Я люблю тебе, Сейро, — мовив Джонні.
Отже, це слово прозвучало, його не можна було забрати назад, і воно зависло між ними в машині, що мчала по шосе, й чекало якогось продовження. Сейра зробила що могла.
— Дякую, Джонні.