Мертва зона

— Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам’ятати.

— То вона…

— Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.

— Сам не знаю, — відказав Джонні. — Тату, а де Сейра?

Герб нахилився й затис долоні між колін.

— Не хочеться про це казати, Джоне, але…

— Вона вийшла заміж? Заміж?

Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.

— О боже, — глухо мовив Джонні. — Я цього й боявся.

— Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне… ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав підстав сподіватися. — Голос його захрип і винувато тремтів. — Лікарі казали… е, та що там згадувати! Навіть я зневірився. Мені страшенно прикро зізнаватись, але це правда. Я тільки прошу тебе, щоб ти мене зрозумів… І Сейру.

Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.

— Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.

— Мені… треба до цього звикнути, — видушив із себе Джонні.

— Атож. Я розумію.

— Ти її бачив?

— Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.

— Це добре, — глухо мовив Джонні. — Я радий, що хоч хтось щасливий.

— Синку…

— Сподіваюсь, у вас нема від мене таємниць, — весело сказала Віра, повернувшись до палати. В руці у неї була запітніла карафа. — Джонні, вони кажуть, фруктовий сік тобі ще не можна, то я принесла імбирового напою.

— Чудово, мамо.