Мертва зона

Цього вечора Вейзак мав старіший вигляд. Він сів біля ліжка Джонні.

— Я зателефонував туди, — сказав він. — Викликав довідкову в Кармелі, Каліфорнія. Попросив телефон місіс Йоганни Боренц. Як гадаєте, дали мені її номер?

— Хіба що він не зареєстрований або вона взагалі не має телефону.

— Вона має телефон. Мені дали номер.

— Еге ж, — мовив Джонні.

Усе це цікавило його тільки із симпатії до Вейзака, не більше. Йому не потрібні були докази існування Йоганни Боренц, він це знав напевне, так само як і те, що він не лівша.

— Я довго сидів і думав, — провадив Вейзак. — Я сказав вам, що моя мати померла, та насправді то було лише припущення. Батько мій загинув під час оборони Варшави. А мати просто пропала безвісти, так? Цілком логічно було вважати, що й вона загинула при обстрілі… в окупованому місті… ви ж розумієте. Вона пропала безвісти, отож моє припущення логічне. Щодо амнезії… як невролог можу вам сказати, що така тривала загальна втрата пам’яті — явище дуже й дуже рідкісне. Чи не рідкісніше за справжню шизофренію. Я ніколи не чув, щоб десь колись було зафіксовано випадок амнезії тривалістю тридцять п’ять років.

— Амнезія в неї давно минула, — сказав Джонні. — Гадаю, вона просто сама вирішила геть забути все, що тоді було. Коли до неї повернулася пам’ять, вона знову вийшла заміж і народила двоє… чи то троє дітей. Можливо, спогади викликали б у неї почуття провини. Але про вас вона часом думає: «Хлопчика врятовано»… То ви подзвонили їй?

— Так, — відповів Вейзак. — Через прямий автоматичний зв’язок. Ви знаєте, що тепер можна й так?… Атож. Дуже зручно. Набираєш одиницю, код, номер. Одинадцять цифр — і можеш з’єднатися з будь-яким місцем країни. Дивовижна річ. Навіть якось не по собі стає… Трубку взяв хлопець… ні, юнак… І я спитав, чи вдома місіс Боренц. А тоді почув, як він покликав: «Мамо, це тобі». Грюкнула трубка, яку поклали на стіл, чи на поличку, чи на що там ще. Я був у Бангорі, в штаті Мен, менш як за сорок миль від Атлантичного океану, і почув, як поклали на стіл телефонну трубку в місті на Тихоокеанському узбережжі. Моє серце… воно так гупало, що я аж злякався. Чекання здалося мені дуже довгим. Нарешті вона взяла трубку й сказала: «Алло, я слухаю».

— А ви що? Дали собі раду?

— Ні. Я, як ви кажете, не дав собі ради, — відказав Вейзак і криво посміхнувся. — Я поклав трубку. І мені захотілось випити чогось міцного, але такого в домі не знайшлося.

— Ви певні, що то була вона?

— Джоне, це ж наївне запитання! У тридцять дев’ятому мені було вісім років. Відтоді я не чув материного голосу. Тоді вона говорила тільки по-польському. Тепер я говорю тільки по-англійському… Я майже забув свою рідну мову, хоч як це соромно. То як я можу бути в чомусь певен?

— Еге ж. А все-таки ви певні?

Вейзак повільно провів долонею по чолу.

— Так, — мовив він. — То була вона. Моя мати.

— Але ви не змогли до неї озватися?

— А навіщо? — спитав Вейзак майже сердито. — Її життя — це її життя, хіба ні? Ви ж самі казали: хлопчика врятовано. То невже я маю збурити душу жінці, яка хоче дожити віку спокійно? Невже маю назавжди вивести її з душевної рівноваги? Оте почуття провини, про яке ви казали… навіщо пробуджувати його? Чи навіть тільки ризикувати цим?

— Не знаю, — відказав Джонні.

То були непрості запитання, і відповіді на них він не мав, проте розумів: ставлячи їх, Вейзак намагався якось виправдати себе. Але Джонні не знав, як відповісти на ті запитання.