Мертва зона

— Ні, — відповів Джонні. — Я не більш екстрасенс, ніж ви.

— З того, що мені відомо, ви…

— Ні, це неправда.

Брайт трохи зачіпливо посміхнувся, — як видно, міркуючи, чи варто наполягати далі, — потім перегорнув сторінку записника. І почав розпитувати Джонні про його наміри на майбутнє, про те, як він уявляє собі повернення до нормального життя, і на ці запитання Джонні також відповідав по змозі чесно.

— То що ж ви думаєте робити, коли вийдете з лікарні? — спитав Брайт, згортаючи записник.

— Я ще не замислювався над цим по-справжньому. Поки що намагаюся звикнути до думки про те, що Джеральд Форд — президент.

Брайт засміявся.

— Не ви один, друже.

— Мабуть, повернуся до вчителювання. Оце й усе, що я можу сказати. Але сьогодні до цього ще надто далеко, щоб укладати якісь плани.

Брайт подякував за інтерв’ю і пішов. Стаття з’явилася в газеті через два дні, якраз напередодні операції. Вона була надрукована внизу першої сторінки під заголовком: «Джон Сміт, сучасний Ріп Ван Вінкл перед довгою дорогою назад». Там-таки вмістили й три фотографії: знімок Джонні із щорічника Клівз-Мілзької школи (зроблений усього за тиждень перед катастрофою), фото Джонні на лікарняному ліжку, змарнілого й наче покаліченого, із зігнутими ліктями й коліньми; між цими двома було зображення майже геть розтрощеного таксі, що лежало на боці, наче здохлий собака. У своїй статті Брайт ані словом не згадав про шосте чуття, прозирання майбутнього чи інші надприродні здібності.

— Як вам пощастило відвернути його від теми екстрасенсів? — спитав Вейзак у Джонні того вечора.

Джонні стенув плечима.

— Він начебто непоганий хлопець. Може, не захотів штрикати мене ще й цим.

— Може, й так, — сказав Вейзак. — Але він не забуде. Якщо добрий репортер, то не забуде, а він, як я зрозумів, репортер добрий.

— З чого ви зрозуміли?

— Та розпитав декого.

— Задля мого добра?

— Усі ми робимо що можемо, его ж? Хвилюєтесь перед завтрашньою операцією, Джонні?

— Ні, не те що хвилююся. Точніше буде сказати — трохи боюся.

— Ну певне. І я б боявся.