Глибинка

— Дивись.

Зупинивши пальці над книгою, він прошепотів: «Господи, вибач мені», — а тоді торкнувся зображення хреста. Спалахнуло, і він, скрикнувши, відсмикнув руку. Вона побачила, як від Біблії підіймається сивий димок, а на обкладинці залишилися його відбитки.

— То як? — істерично вигукнув він. — Побачила? Тепер ти мені віриш?

Марина стояла посеред кухні, на якийсь час втративши можливість розмовляти. Вона спробувала взяти його руку, але він вирвався і похитав головою.

— Ні. Не хочу, щоб ти торкалася мене.

— Стефе…

Голова в неї пішла обертом. Невже все це правда? Згадалося все, що вона прочитала в його нотатках, і серце її захололо. Стефан дивився на свої пальці, на яких червоними плямами спухли опіки.

— Я збираюся повернутись туди, — сказав він несподівано.

Почувши його слова, Марина забула про все інше. Як, знову? Він, мабуть, справді з’їхав з глузду.

— Навіть не думай, — відповіла вона знервовано. — Як ти можеш повертатися туди після всього?

— У мене немає іншого виходу. Я мушу знайти її і вбити — тільки так я зможу сподіватися на пробачення.

— Ні! Нізащо!

— Чорт забирай! — він скочив на ноги. — Невже ти не розумієш, що це справа життя та смерті?! Може, мені вдасться врятувати когось з тих людей. Я заварив цю кашу — мені її і їсти, і ти мене не зупиниш.

— Але як…

— Ніхто з тієї нечисті мене не чіпатиме, бо на мені знак їх володарки. І я спробую повернути це проти них самих.

«Це найбожевільніша розмова в моєму житті», — подумав Стефан. Ще сорок вісім годин тому він думав лише про книгу й про те, як закрутити сюжет, і ось тепер життя пропонує йому свій власний сценарій. Що ж, у нього знову немає іншого вибору, як тільки грати за цими правилами.

— І ти гадаєш, що вони так просто дозволять тобі повернутися і всіх перебити? — спитала Марина. Зітхнувши, він відповів:

— Ні, я так не думаю. Але це не має значення. Я мушу спробувати, а далі хай буде те, що має бути.

Цієї ночі сон не йшов до них.

Знову в дорозі (13–14)