Талiсман,

Цього разу Джек пішов.

2

М’ясо виявилося чудовим. Дорогою Джек заковтнув і його, і хліб, на якому воно лежало, а тоді несвідомо злизав сік із долонь. М’ясо нагадувало свинину… і все ж не було нею. Смак був багатшим, насиченішим. Чим би це не було, воно владно заповнило порожнечу всередині нього. Джек подумав, що міг би з тисячу років брати собі таке м’ясо в школу на обід.

Тепер, коли йому вдалося заткнути свій живіт — принаймні на певний час, — він зміг роззирнутися навколо з більшою цікавістю… і хоча Джек і не усвідомлював цього, але нарешті почав змішуватися з натовпом. Тепер хлопчик був лише одним із селюків, що прийшли на ярмарок, повільно блукали між наметами й намагалися водночас дивитися навсібіч. Крамарі впізнавали його, та тільки як одного з потенційних покупців поміж багатьох інших. Вони кричали й кликали його до себе, а коли він ішов далі, вони кликали будь-кого, хто йшов за ним, — чоловіка, жінку чи дитину. Джек щиро витріщався на розкиданий всюди різноманітний крам, крам дивний і чарівний, і поміж усіх тих людей, які також витріщалися, Джек ураз перестав бути чужинцем самому собі — можливо, через те, що він полишив усі спроби виглядати blasé[121] у місці, де ніхто не поводився як blasé. Вони сміялися, сварилися, сперечалися… та ніхто не виглядав занудженим.

Ярмарок нагадав йому про павільйон королеви, от тільки тут не було тієї атмосфери ледь прихованої напруги і надміру бурхливої радості — зате було те абсурдно багате поєднання запахів (домінували аромат смаженого м’яса і сморід тваринних екскрементів), ті самі яскраво вбрані натовпи (хоча навіть найпишніші шати з наявних тут і поруч не лежали біля костюмів деяких денді, яких Джек зустрічав у павільйоні), те саме невпорядковане, але захопливе поєднання абсолютної нормальності з екстравагантною дивністю.

Він спинився біля намету, де чоловік продавав килими з витканими на них портретами королеви. Джек раптом згадав про маму Генка Скоффлера і всміхнувся. Генк був одним із хлопців, з якими вони з Річардом Слоутом тинялися Лос-Анджелесом. Вона кохалася в найекстравагантніших оздобах, які Джекові тільки довелося бачити. І, Господи, хіба б їй не сподобалися ці килими з портретом Лаури Делосіан, волосся якої зібрано нагору і переплетено в царську корону? Вони б зачепили її більше за оксамитові картини оленів Аляски чи керамічну діораму «Таємної Вечері», розташовану за баром у вітальні Скоффлерів…

Здавалося, обличчя, вплетене в килими, почало змінюватися, щойно Джек поглянув на нього. Обличчя королеви зникло, і тепер Джек бачив тільки мамине лице — повторюване знову, знову і знову — з її надто темними очима і надто білою шкірою.

Смуток за домівкою знову охопив Джека. Він хвилею пронісся крізь його свідомість, і хлопчик усім серцем поривався покликати її: «Мамо! Гей, мамо! Господи, що я тут роблю? Мамо!!!» — і з глибокою тугою і любов’ю питав себе, що вона зараз робить, цієї самої миті. Сидить біля вікна, курить, дивиться на океан, розгорнувши книжку? Дивиться телевізор? Пішла в кіно? Спить? Помирає?

«Померла? — устиг додати злий голос, перш ніж Джек спинив його. — Померла, Джеку? Уже померла?»

«Годі».

Він відчув, як сльози випікають очі.

— Чому сумний, хлопчику мій?

Він вражено підвів погляд і побачив, що продавець килимів дивиться на нього. Він був таким самим здорованем, як і продавець м’яса, і також мав татуювання, але усмішка його була сонячною і щирою. У ній не було жодної підступності, і в цьому полягала велика різниця.

— Нічого, — відповів Джек.

— Якщо це через «нічого» ти виглядаєш так, то, певно, тобі варто подумати про щось, синку.

— У мене був такий поганий вигляд, так? — запитав Джек, злегка всміхнувшись. Він уже забув і думати про те, як говорить — принаймні зараз — і, певно, саме тому продавець килимів не відчув у його мові нічого дивного чи неправильного.

— Хлопчику, ти виглядав так, ніби по цей бік Місяця в тебе лишився один-єдиний друг і ти щойно побачив, як Дикий Білий Вовк примчав з півночі і зжер його срібною ложкою.

Джек трохи всміхнувся. Продавець килимів відвернувся і витягнув щось із меншої вітрини праворуч від найбільшого килима — це був овальний предмет із короткою ручкою. Коли продавець повернув його, в ньому відбилося сонце — це було люстерко. Воно здалося Джекові маленьким і дешевим — ти можеш виграти таке, якщо зіб’єш всі три дерев’яні молочні пляшки в ярмарковій грі.

— Ось, малий, — сказав продавець килимів. — Сам поглянь і скажи, як я помиляюся.

Джек узяв дзеркальце, і побачене так вразило його, що серце на хвильку навіть забуло битися. У дзеркалі був він сам, однак схожий на мешканця Острова Задоволення з діснеєвської версії «Піноккіо»[122], де надмір цигарок і гри в більярд перетворювали хлопчиків на віслюків. Його очі, зазвичай настільки круглі й блакитні, наскільки дозволяло його англосаксонське походження, стали карими і мигдалеподібними. Неохайне, сплутане волосся, що спадало йому на чоло, скидалося на гриву. Він підвів руку, щоб зачесати його назад, але торкнувся лише голої шкіри — у дзеркалі його пальці, здавалося, зникли у волоссі. Задоволений продавець засміявся. А найцікавішими були довгі віслючі вуха, що звисали нижче від лінії підборіддя. Коли Джек придивився, одне вухо смикнулося.

Раптом Джекові спало на думку: «У мене БУЛО таке!»