От тільки це був не парашут. Крила.
Падіння сповільнилося, а тоді й зовсім зупинилося, коли крилатий чоловік був за п’ятдесят футів від трав’яних просторів. Потім напрямок його руху кардинально змінився. Тепер чоловік летів угору й далі — крила здіймалися так високо, що мало не торкалися одне одного (наче чубчики на головах того папуги, що виступав у стилі Генні Янґмена[129]), а тоді з силою опускалися, ніби руки плавця на фінішній прямій.
«Овва! — подумав Джек, виявляючи своє абсолютне захоплення і здивування найбанальнішим з усіх відомих вигуків. Він перекривав абсолютно все — утілював собою найвищу точку захвату. — Овва, тільки поглянь, овва!»
Тепер з трампліна на верхівці вежі стрибав другий чоловік; третій; четвертий. Менш ніж за п’ять хвилин у повітрі побувало з п’ятдесят людей, що діяли за складною, але впорядкованою схемою: стрибнути з вежі, описати вісімку, знову до вежі — і вниз з іншого боку, ще одна вісімка, назад до вежі, приземлитися на платформу, повторити все спочатку.
Вони кружляли, танцювали й перетиналися в повітрі. Джек захоплено засміявся. Їхній виступ був трохи схожим на водяний балет у старомодних фільмах Естер Вільямс[130]. Плавчині — найчастіше, звісно ж, сама Естер Вільямс — завжди виконували все так, ніби плавати, як вони, — легко, ніби ти сам можеш пірнати і кружляти, ніби ви з друзями завиграшки можете пірнути з різних боків у синхронному танці, створюючи своєрідний людський фонтан.
Ось у цьому й полягала різниця. Політ чоловіків біля вежі зовсім не виглядав легким; було видно, що вони витрачають надзвичайно багато енергії, щоб утриматися в повітрі, і враз Джек із абсолютною певністю збагнув, що це ще й боляче, як під час гімнастичних вправ на уроках фізкультури — підйомів ніг чи качання пресу. «Без болю успіху нема!» — волав тренер, якщо хтось наважувався поскаржитися.
Тепер йому спав на думку інший спогад: якось мама взяла його із собою до подруги Мірни, яка була справжньою балериною. У цей час Мірна тренувалася на верхньому поверсі танцювальної студії на бульварі Вілшир. Вона входила до балетної трупи, і Джек часто бачив, як вона виступала з іншими танцюристами — матір часто примушувала Джека ходити з нею в театр, і найчастіше там було нудно, як у церкві чи під час перегляду «Ранкового Семестру»[131]. Але Джек ніколи не бачив, як Мірна тренується… ніколи не бачив її так близько. Його вразив і навіть трохи налякав контраст між балетним виступом на сцені, де всі, здавалося, без зусиль ковзають та літають на кінчиках пуантів, і тренуванням з відстані п’яти футів[132], коли яскраве сонячне світло лилося в залу через вікна на всю стіну і не було музики — тільки хореограф ритмічно плескав у долоні й суворо лаяв за огріхи. Жодної похвали, тільки критика. Піт стікав їхніми обличчями, сочився крізь леотарди[133]. Зала, якою б просторою і великою вона не була, тхнула потом. Вологі м’язи тремтіли й вібрували на межі виснаження. Жорсткі сухожилля натягувалися, як ізольований дріт. Пульсуючі вени виступали на лобі та шиї. Крім плескання і злих, образливих вигуків хореографа, у залі вчувалися лише шурх-шурх пуантів об підлогу і важке, хапливе дихання танцюристів. Раптом Джек збагнув, що ці танцюристи не просто заробляли собі на життя: вони самі себе вбивали. Найчіткіше йому запам’яталися вирази їхніх облич — зосереджене виснаження, біль… та крізь цей біль, принаймні за його межею, прозирала радість. Радість відчувалася безпомильно, і Джека це налякало своєю незрозумілістю. Як людина, байдуже, він чи вона, могла радіти, завдаючи собі постійного, невпинного, пекельного болю?
Тут він також бачив біль, думалося йому. Чи справді це були крилаті люди, як птахолюди в старих коміксах «Флеш Ґордон», чи їхні крила були як у Дедала та Ікара і одягалися на спину? Джек зрозумів, що це не має значення… принаймні для нього.
Радість.
Вони живуть у невіданні. Ці люди живуть у невіданні. У польоті їх підтримує радість.
Ось що має значення. У польоті їх підтримує радість, і байдуже, чи ті крила виросли в них на спинах, чи якимось чином чіплялися затискачами та застібками. Бо до того, що він бачив тепер, хай навіть із далекої відстані, докладалося стільки ж зусиль, як і до тренувань на горищі на бульварі Вілшир того дня. Усе це нерозважливе витрачання енергії — заради однієї неймовірної миті, коли закони природи втратять свою силу. Жахливо те, як багато зусиль потрібно, щоб перемогти природу, і як мало ця перемога триває. Жахливо й прекрасно водночас, що ці люди все одно йшли на таке.
«І все це тільки гра», — подумав він і раптом збагнув, що так воно і є. Гра, а може, ще й не зовсім — тільки репетиція перед грою, як тоді, на горищі на бульварі Вілшир весь той піт і виснаження були тільки тренуванням. Репетиція перед шоу, яке потурбуються відвідати зовсім трохи людей і яке, вочевидь, невдовзі закриють.
«Радість», — подумав він знову, виструнчившись і повернувши обличчя вгору, щоб милуватися далекими крилатими людьми. Вітер відкидав волосся з його чола. Безтурботний час його невинності добігав кінця (і навіть сам Джек знехотя визнавав, що відчуває наближення цього кінця — жоден хлопчик не може довго йти дорогою, переживати багато негараздів, на кшталт того, що було в Оутлі, і сподіватися, що він лишиться таким самим безневинним), але тієї миті, коли він стояв і дивився на небо, його заполонила невинна дитинність. Як у юного рибалки з поеми Елізабет Бішоп в коротку мить епіфанії[134] усе навколо стало веселками, веселками, веселками[135].
Радість… чорт забирай, а це чудовий маленький світ.
Джек зараз почувався найкраще за весь час, відколи це все почалося — і тільки Бог знає, як давно те було. Хлопчик знову рушив легким кроком уздовж Західної Дороги, а на його обличчі досі грала та сама дурнувата, захоплена усмішка. Час від часу він озирався через плече і ще довго-довго милувався літунами. Повітря на Територіях було настільки чистим, що здавалося, ніби воно здатне збільшувати побачене. І навіть коли Джек більше не міг бачити їх, радість, ніби веселка, зосталася в його голові.
7
Коли вже починало сутеніти, Джек збагнув, що відтягує момент повернення до іншого світу — до Американських Територій — і не тільки через те, що магічний сік був жахливим на смак. Він відкладав перехід, бо не хотів покидати це місце.
З луків витікав потічок (тут уже знову почали з’являтися маленькі гаї з деревами, у яких були покручені стовбури і дивні пласкі крони, як у евкаліптів), а тоді він повернув праворуч і поплив уздовж дороги. Далі, праворуч і попереду, простягалася велика площа води. Вона була настільки великою, що ще годину тому Джекові здавалося, ніби то шматочок неба, чомусь синішої барви, ніж решта. Та це було не небо, а озеро. «Велике Озеро»[136], — подумав Джек, усміхаючись власному каламбуру. Він подумав, що в іншому світі це могло б бути озером Онтаріо.
Джек добре почувався. Він рухався в потрібному напрямку — можливо, трохи північніше, ніж треба, та він ані на хвильку не вагався, що невдовзі Західна Дорога поверне в правильний бік. Відчуття абсолютної, мало не божевільної радості — яке він сам визначив як бадьорість — спліталося із супокоєм, відчуттям, таким же чистим, як і повітря Територій. Тільки одна річ псувала його радість, і це був спогад
(шість, шість, Джеку було шість)
про Джеррі Бледсоу. Чому ж свідомість обрала саме такий непростий час, щоб оживити цей спогад?