Талiсман,

А понад усім цим: «У Дивовидді в мене було таке. У звичайному світі воно ставало… ставало…»

Йому було не більше чотирьох. У звичайному світі (він більше не називав його реальним, сам того не помічаючи) воно ставало цікавою великою скляною кулькою з рожевою серединкою. Одного дня, коли він грався з кулькою, вона покотилася вниз цементованою доріжкою і впала у каналізаційні ґрати, перш ніж він устиг упіймати її. Кулька зникла — назавжди, як думав він тоді, сидячи на бордюрі й плачучи, затуливши обличчя брудними руками. Та вона не зникла; ось, стара іграшка знайшлася, і виявилася вона не менш дивовижною, ніж коли йому було три чи чотири роки. Хлопчик задоволено всміхнувся. Тоді відображення змінилося, і Джек-Віслюк перетворився на Джека-Кота з мудрим і таємно задоволеним виразом обличчя. З віслючо-коричневих очі стали котячо-зеленими. Тепер там, звідки звисали похмурі віслючі вуха, весело стирчали задерикуваті маленькі вушка, вкриті сірим хутром.

— Краще, — сказав продавець. — Уже краще, синку. Приємно бачити щасливого хлопчика. Щасливий хлопчик — це здоровий хлопчик, а здоровий хлопчик завжди знайде свій шлях у світі. Так каже «Книга Доброго Господаря», а якщо й не каже, то достоту мала б. Я можу просто нашкрябати це в моєму примірнику, якщо, звісно, коли-небудь нашкребу достатньо грошенят від продажу мого краму, щоб колись розжитися на екземпляр. Хочеш скельце?

— Так! — вигукнув Джек. — Так, чудово! — Він поліз за паличками, забувши про економність. — Скільки?

Продавець насупився і швидко роззирнувся, щоб з’ясувати, чи за ними не стежать.

— Сховай це, синку. І глибоко поклади, саме так. Як світитимеш грошима — без нічого будеш, сину. Торбохватів є багато в ярмаркове свято.

— Що?

— Забудь. Безкоштовно. Бери. Половина з них розіб’ється у моєму фургоні, коли я тягнутиму їх назад до своєї крамниці в десятимісяці. Мамці приносять сюди своїх малюків, граються брязкальцями, але не купують їх.

— Що ж, принаймні ви не приховуєте правди, — відповів Джек.

Продавець трішки здивовано зиркнув на нього, а тоді вони обидва зайшлися сміхом.

— Щасливе паруб’я моторне на слова, — сказав продавець. — Приходь до мене, синку, як станеш більшим і хитрішим. Я візьму твою макітру і язик в похід на південь, там потроїмо усе, що нам доля принесе.

Джек гигикнув. Цей дядько був крутішим за реп-платівки «Шуґагілл Ґенґ»[123].

— Дякую, — сказав він, і величезна, неймовірна усмішка з’явилася на котячій морді в дзеркалі. — Дуже дякую!

— Богові подякуй за мене, — сказав продавець… і додав, ніби потім згадавши: — І пильнуй свою грошву!

Джек рушив далі, обережно ховаючи іграшкове люстерко в камзол, біля пляшки Спіді.

І раз на кілька хвилин він перевіряв, чи на місці його патички.

Йому спало на думку, що він зрозумів, хто такі торбохвати.

3

За два намети від рундука продавця килимів, схильного до віршування, на вигляд розбещений чолов’яга із пов’язкою на оці і сильним алкогольним перегаром намагався продати фермеру великого півня. Він казав фермеру, якщо той придбає півня і пустить його до курей, то весь наступний рік матиме тільки двожовткові яйця.

Джек, однак, зовсім не мав наміру роздивлятися півня чи прислухатися до вмовлянь продавця. Він приєднався до гурту дітей, що витріщалися на головну принаду одноокого — папугу у великій плетеній клітці. Птах із гладеньким темно-зеленим пір’ям кольору пивної пляшки «Гейнекен» був заввишки приблизно як найменші діти в гурті. Його очі світилися золотом… усі чотири ока. Подібно до поні, якого Джек бачив у стайні павільйону, папуга мав дві голови. Він схопився за жердину великими жовтими лапами і безтурботно дивився водночас у різні боки. Дві чубаті корони мало не торкалися одна одної.

Папуга говорив сам до себе, розважаючи тим дітей, — та, попри власну зачудованість, Джек помітив, що діти не виглядали ні приголомшеними, ні навіть просто здивованими, хоч вони і приділяли багато уваги папузі. Вони не скидалися на малюків, які дивляться свій перший фільм, прирісши до крісла з квадратними очима. Радше це були дітлахи, що отримували регулярну порцію мультиків у суботу зранку. Це було захоплення, так, але не зовсім нове. Та й кому дива набридають швидше, ніж наймолодшим?