Талiсман,

Голос його сів, хворе горло пекло ще сильніше, але він не міг зупинитися: або крик, або божевілля. Мокре волосся спадало йому на очі. Він відкинув його назад і вдарив Вовка по плечу. Від сильного удару в нього заболіла рука. Здавалося, що він ударився об камінь. Вовк принижено завив, і це ще сильніше розізлило Джека. Те, що він збрехав, лише посилило лють. Цього разу на Територіях він пробув менше шести годин, але й він знав, що в машині того чоловіка смерділо, як у клітці дикої тварини. Грубі запахи старої кави і свіжого пива (між його ногами стояла відкоркована банка «Штроха»), освіжувач повітря, що звисав із дзеркала заднього виду і тхнув сухою, солодкою пудрою зі щоки трупа. Там був іще якийсь запах — темніший, мокріший…

— Жодних, — кричав він охриплим голосом. Він ляснув Вовка по другому плечу. Вовк завив, розвернувся і згорбився, наче дитина, яку б’є злий батько. Джек заходився лупцювати Вовка по спині, його зболені руки вибивали дрібні бризки води з комбінезона. Щоразу, як опускалася Джекова рука, Вовк вив. — Краще тобі до цього звикнути (Лясь!), бо наступна машина, яка тут зупиниться, буде поліційною (Лясь!), або це буде містер Морґан Слоут в нудно-зеленому «БМВ» (Лясь!), і якщо ти й далі будеш великим немовлям, ми опинимося у великому йобаному світі страждань! (Лясь!) Ти це розумієш?

Вовк промовчав. Стояв, зігнувшись під дощем, спиною до Джека й тремтів. Ридав. Джек відчув, як до рота підступив клубок, відчув, як очі стали пекти і щипати. Його лють від цього тільки зросла. Якась жахлива частинка його понад усе в світі хотіла, щоб він зробив боляче собі, і він знав, що найкращий спосіб для цього — завдавати болю Вовку.

— Обернися!

Вовк повернувся. З брудно-коричневих очей за круглими окулярами котилися сльози. З носа звисали шмарклі.

— Ти розумієш мене?

— Так, — простогнав Вовк. — Так, розумію, але я не можу нічого вдіяти, Джеку.

— Це ж чому? — Джек сердито дивився на нього, притиснувши кулаки до стегон. Як же в нього боліла голова!

— Бо він помирав, — тихо сказав Вовк. Джек витріщився на нього, весь гнів миттю зник.

— Джеку, хіба ти не знав? — м’яко спитав Вовк. — Вовк! Ти не можеш цього відчути?

— Ні, — хрипло видихнув Джек. Але він унюхав дещо, хіба ні? Щось, чого він ніколи раніше не відчував. Якась суміш…

Тут Джек усе зрозумів, і сили враз покинули його. Він важко бухнувся на відбійник і поглянув на Вовка.

Лайно і гнилий виноград. Ось який запах він відчув. Не зовсім саме це, але щось дуже близьке.

Лайно і гнилий виноград.

— Це найгірший запах, — сказав Вовк. — Він з’являється, коли люди забувають, як це бути здоровими. Ми називаємо це… Вовк! Чорною хворобою. Я навіть не думаю, що він знає про неї. І… Чужинці не можуть її внюхати, так, Джеку?

— Ні, — прошепотів хлопчик. Якби він перенісся в Нью-Гемпшир у номер матері в «Альгамбрі», то чи відчув би цей сморід?

Так. Його мати пахне саме так, з усіх її пор сочиться запах лайна і гнилого винограду, запах Чорної хвороби.

— Ми називаємо її раком, — прошепотів Джек. — Ми називаємо її раком, і він є у моєї матері.

— Я не знаю, чи зможу їхати на попутках, — сказав Вовк. — Я спробую, якщо ти того хочеш, Джеку, але запахи… всередині… ззовні теж погано, Вовк!.. але всередині…

Саме тоді Джек затулив обличчя долонями і заридав, частково від відчаю, але переважно — від звичайної втоми. Отже, вираз, який, як здалося Вовку, він помітив на Джековому обличчі, справді був; на мить спокуса покинути Вовка стала чимось більшим за спокусу — це стало божевільною потребою. Шанси, що він дійде до Каліфорнії та знайде Талісман — що б це не було — від початку були низькими, але тепер вони знизились до нуля. Вовк не просто уповільнював його рух; через нього вони обидва рано чи пізно опиняться за ґратами. А як він пояснить Вовка раціональному Річарду Слоуту?