Талiсман,

Джек кивнув. Вони попрямували до паркінгу, що, як і припускав Вовк, жахливо смердів.

6

Джек «пройшов» значну частину тридцяти п’яти миль між Арканумом, штат Огайо, та Мансі, штат Індіана, на широкій спині Вовка. Вовк боявся легкових автомобілів, жахався вантажівок, а майже всі запахи викликали в нього нудоту. Він міг завити і втекти, зачувши несподівано гучний звук. Але він ще й майже не втомлювався. «Зважаючи на його швидкість, “майже” можна викреслити, — подумав тепер Джек. — Наскільки я розумію, він узагалі не втомлюється».

Джек максимально швидко відвів їх від Арканумського з’їзду, змушуючи мокрі втомлені ноги бігти. Голова пульсувала від болю так, наче слизький, гнучкий кулак гупав по черепу зсередини, тілом прокочувалися хвилі тепла і холоду. Вовк легко простував ліворуч від нього. Його кроки були такими великим, що він без проблем підтримував Джеків темп, лише трохи прискоривши ходу. Джек знав, що в нього, можливо, розвинулася параноя щодо копів, але чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”» виглядав справді переляканим і розлюченим.

Вони не пройшли і чверті милі, коли глибокий, пекучий біль, що засів у боку, не змусив його спитати Вовка, чи той не понесе його на плечах.

— Що? — перепитав Вовк.

— Ну, знаєш, — Джек показав.

Велика посмішка з’явилася на Вовковому обличчі. Нарешті він хоч щось зрозумів; хоча б щось міг зробити.

— Ти хочеш покататися на мені, як на конику? — закричав він задоволено.

— Ага. Гадаю…

— Так! Вовк! Тут і зараз! Звик возити братиків-по-окоту! Застрибуй, Джеку!

Вовк нахилився, тримаючи напоготові зігнуті руки, як стремена.

— Коли я стану заважким, просто спусти…

Перш ніж він устиг закінчити фразу, Вовк підхопив його і легко побіг із ним дорогою в пітьмі — справді побіг. Холодне дощове повітря здувало волосся з його гарячого лоба.

— Вовку, ти заженеш себе! — кричав Джек.

— Не я! Вовк! Вовк! Бігти тут і зараз, — уперше після їхнього переходу голос Вовка звучав справді щасливим. Наступні дві години, аж доки Арканум опинився далеко на сході, він мчав уздовж темної довгої асфальтової дороги з двома смугами. Джек побачив закинутий хлів, що стояв біля зарослого бур’янами поля, і вони там заночували.

Вовк хотів зайти подалі від центральних районів, де машини ревли в загальному потоці, а запахи здіймалися до небес задушливою хмарою. Джек також цього хотів. Вовк надто виділявся. Але їм довелося зробити одну зупинку біля придорожньої крамнички, за кордоном Індіани, неподалік від Гаршвіля. Знервований Вовк стояв біля дороги й присідав, копирсався в землі, підводився, ходив маленьким колом і знову присідав. Тим часом Джек купив газету і уважно проглянув прогноз погоди. Наступна повня мала бути 31 жовтня — Гелловін, саме вчасно. Джек повернувся на першу сторінку, щоб зрозуміти, який сьогодні день… точніше, який був вчора. Двадцять шосте жовтня.

7

Джек штовхнув одні зі скляних дверей і зайшов до вестибюля «Таун-Лайн Сіксплекс». Він різко озирнувся на Вовка, але той виглядав — принаймні зараз — цілком нормально. Насправді, Вовк здавався обережно оптимістичним… на той момент. Йому не подобалося перебувати в приміщенні, але все було не настільки погано, як у машині. Тут були гарні запахи — легкі та смачні. Але був ще й якийсь гіркий аромат. Вовк поглянув ліворуч і побачив скляну коробку, переповнену чимось білим. Це й було джерело приємного запаху.

— Джеку, — прошепотів він.

— Що?

— Можна мені тої білої штуки, будь ласка. Але без пі-пі.