Талiсман,

Джек поглянув на Вовка — його ніс ритмічно роздувався.

— Припини, — прошепотів він.

— Припинити, що, Джеку?

— Робити так носом.

— Ох, я спробую, але…

— Тсссс…

— Я можу чимось допомогти, синку? — спитав продавець.

— Так, будь ласка. «Джуніор Мінст», «Різес Пісез»[163] та надвелику порцію попкорну без олії.

Продавець посунув замовлення до них. Вовк схопив відерце попкорну обома руками і миттю захрумкотів, набиваючи ним рот. Продавець мовчки зиркнув на нього.

— Надто звик до ферми, — повторив Джек. Якась частина його вже замислювалася, чи достатньо багато дивного побачили ці двоє, щоб вирішити викликати поліцію. Він подумав — і вже не вперше — скільки в цьому іронії. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі ніхто на Вовка і не глянув би вдруге, а тим більше — втретє… Імовірно, рівень толерантності до дивних речей у сільській місцевості був набагато нижчим. Але, звісно, якби вони потрапили до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, Вовк би ошизів набагато швидше.

— Закладаюся, так і є, — буркнув продавець. — Із вас два вісімдесят.

Джек заплатив; він подумки скривився, зрозумівши, що за похід у кіно виклав четвертину своїх запасів.

Вовк вищирився до продавця ротом, набитим попкорном. Джек розумів, що для Вовка це привітна посмішка № 1, але він сумнівався, що продавець також розуміє це. Надто багато зубів було в цій посмішці… може, сотня.

А ще ніздрі Вовка знову роздувалися.

«Та ну їх, хай викликають копів, якщо хочуть, — подумав утомлено він, що більше пасувало б дорослому, ніж дитині. — Це нас не сповільнить іще більше. Він не може їздити в нових машинах, бо терпіти не може запахів конденсаційних конвертерів. Він не може їздити в старих машинах, бо ті смердять викидними газами, потом, олією та пивом. Він, імовірно, узагалі не може їздити в машинах через клаустрофобію. Скажи правду, Джекі, будь чесним хоча б із самим собою. Ти постійно переконуєш себе, що він звикне, але цього, певно, не станеться ніколи. То ж що нам робити? Гадаю, мандрувати через Індіану. Поправка. Вовк мандруватиме Індіаною пішки, а я мандруватиму Індіаною верхи. Але спершу я збираюся відвести Вовка в клятий кінотеатр і поспати, доки не закінчаться обидва мультфільми або доки не приїдуть копи. Ось і кінець історії, сер».

— Що ж, приємного перегляду, — сказав продавець.

— Дякую, — відповів Джек і пішов далі, а тоді збагнув, що Вовка немає поряд з ним. Вовк витріщався на щось за головою Джека з майже релігійним захватом. Джек підвів погляд і побачив рухому рекламу фільму Стівена Спілберґа «Близькі контакти третього ступеня»[164], що демонструвалася вгорі. — Ходімо, Вовку.

8

Вовк збагнув, що нічого не вийде, щойно вони пройшли крізь двері.

Маленька темна волога кімната. Тут панували жахливі запахи. Поет з нюхом Вовка назвав би це смородом похмурих мрій. Вовк поетом не був. Він лише знав, що найсильніше тут пахне попкорном із сечею, і його мало не знудило.

Тоді ліхтарі почали тьмяніти ще більше, обертаючи кімнату на печеру.