Вовк помітив це також. Багато чого у світі Джека було йому незнайомим, але він достоту розумів, як виглядає зневага. Він зайшовся гучними, пронизливими риданнями.
—
— Забери його звідси, — з презирством сказав менеджер і відвернувся.
Джек обійняв Вовка і повів його до дверей.
— Ходімо, Вовку, — промовляв він. Джек говорив тихо й зі щирою ніжністю. Він ніколи ще так сильно не переймався Вовком. — Ходімо. Це я винен, а не ти. Ходімо.
— Пробач, — судомно ридав Вовк. — Я поганий, забий мене Бог, поганий.
— Ти хороший, — заперечив Джек. — Ходімо.
Він прочинив двері, і вони вийшли в тихе пізнє жовтневе тепло.
Жінка з дитиною стояла від них в ярдах двадцяти, але, побачивши Джека та Вовка, почала відступати до машини, тримаючи маля перед собою, як загнаний у кут гангстер заручника.
— Не дай йому підійти до мене, — закричала вона. — Не дай цій почварі підійти до моєї дитини. Ти чуєш мене?
Джек подумав, що треба сказати їй щось, аби заспокоїти, але він не знав, що саме. Він надто втомився.
Вони пішли геть, перетинаючи стоянку під кутом. На півшляху до дороги Джек заточився. Світ на мить потьмарився.
Джек заледве розумів, що Вовк підхопив його на руки і несе, мов немовля. Невиразно розумів, що Вовк плаче.
— Джеку, мені шкода. Будь ласка, не треба ненавидіти Вовка. Я можу бути старим добрим Вовком. Почекай, побачиш.
— Я тебе не ненавиджу, — сказав Джек. — Я знаю, що ти… ти старий добрий…
Він заснув, не закінчивши речення. Коли Джек прокинувся, вже був вечір, і Мансі залишився далеко позаду. Вовк зійшов із головної дороги і брів павутиною сільських стежок і брудних шляхів. Його не збивали з пантелику ані відсутність знаків, ані надмір можливих напрямків. Вовк продовжував іти на захід; його вів інстинкт перелітного птаха.
Ніч вони провели в порожньому будинку на північ від Каммака, і вранці Джеку здалося, що температура в нього трохи спала.
Була середина ранку — середина ранку двадцять восьмого жовтня, — коли Джек збагнув, що на долонях Вовка знову з’явилася шерсть.
Розділ дев’ятнадцятий
Джек у хліві
ebooksa