— Ні! Не серджусь! Вовк!
— Гаразд, — сказав Джек. — Жодних людей, Вовку. Пам’ятай про це. Інакше вони вполюють тебе і вб’ють.
— Жодних люУУУУУУ-АААААУУУУУУ!
Слово обернулося на протяжне, мелодійне виття. Тіло Вовка вдарилося об двері, і його довга, вкрита чорним хутром лапа промайнула в щілині під ними. Джек знав, що Вовк треться об двері хліва.
— Не серджуся, Джеку, — прошепотів Вовк так, ніби власне виття збентежило його. — Вовк не сердиться. Вовк
— Я знаю, — сказав Джек, і враз відчув, що зараз заплаче: він би хотів обійняти Вовка. А ще більше він хотів, аби вони затрималися на кілька днів на тій фермі, і щоб це він зараз стояв біля погреба, а Вовк сидів у безпечній в’язниці.
Дивна, тривожна думка пронизала його свідомість: «Вовк і так був у безпечній в’язниці».
Ноги Вовка зникли за дверима, і Джек подумав, що вони стали вужчими, стрункішими, пружнішими.
Вовк зарохкав, віддихався і знову зарохкав. Він відійшов від дверей і видав якийсь звук на кшталт «А-а-а-аа».
— Вовку? — гукнув Джек.
Джека оглушило пронизливе виття — Вовк вийшов із яру.
— Будь обережним, — сказав Джек, знаючи, що Вовк уже не чує, і підозрюючи, що він би все одно не зрозумів його, навіть якби був досить близько, щоб почути.
Скоро Вовк завив кілька разів поспіль — та чи був то крик звільненої істоти, чи відчайдушний лемент того, хто з’ясував, що досі у в’язниці, Джек сказати не міг. Печальні, дикі і дивовижно красиві крики бідного Вовка здіймалися в осяяне місяцем повітря, ніби нічний серпанок. Джек не знав, що тремтить, аж доки не охопив себе руками і не відчув, як вони вібрують біля грудей, які, здавалося, також вібрували.
Виття затихало і віддалялося. Вовк біг за Місяцем.
Три дні й три ночі Вовк перебував у невпинній гонитві за їжею. Від світанку і до півдня він спав у ямці, яку знайшов під поваленим стовбуром дуба. Попри Джекові побоювання, Вовк зовсім не почував себе ув’язненим. Ліс на тому боці поля був широким і наповненим природним вовчим раціоном. Миші, кролики, коти, собаки, вивірки — він легко все це знаходив. Він міг наїстися у своє задоволення в лісах аж до наступного Перевтілення.
Але Вовк біг за Місяцем, і він не міг обмежувати себе одним лісом, як і не міг спинити трансформацію. Він біг за Місяцем околицями і пасовиськами, повз окремі приміські будинки й недобудованими дорогами, на яких бульдозери й велетенські асиметричні катки стояли, мов сонні динозаври. Весь його розум втілився в нюх, й не буде перебільшенням сказати, що його чутливий і вірний ніс став бездоганним. Він міг не тільки вчути курник, повний курей, за п’ять миль від себе і відрізнити їхні запахи від духу корів, свиней і коней на тій самій фермі — бо це елементарно — він нюхом відчував, коли кури рухаються… Він міг винюхати, в кого із сонних поросят пошкоджена нога, а в кого з корів запалене вим’я.
І цей світ — хіба ж не Місяць цього світу вів його? — більше не смердів хімікатами і смертю. У мандрах йому трапився давніший, примітивніший порядок буття. Він вбирав те, що лишилося від прадавньої солодкості землі та її сили, лишилося від чеснот, які єднали землю з Територіями. І навіть коли він натрапляв на людське помешкання, коли ламав хребта свійському собаці, рвав його на хрящуваті шматки, які заковтував цілими, Вовк відчував чисті холодні потоки, що пливуть глибоко під землею, відчував блискучі гірські сніги десь далеко на заході. Це місце здавалося ідеальним для перевтіленого Вовка, але якби він вбив хоч одну людину, то був би проклятий.
Він не вбив жодної людини.
Можливо, через те, що жодної й не бачив. За три дні Перевтілення Вовк вбивав і пожирав представників усіх інших форм життя, наявних у східній Індіані, включно зі скунсом і цілою родиною рисей, що мешкали у вапняковій печері у пагорбі за дві долини від нього. У першу ніч у лісі він упіймав кажана. Істота летіла низько, тож Вовк відкусив їй голову, а тоді заковтнув тільце, яке ще ворушилося. Через його горлянку пройшли цілі дивізіони свійських котів, зграї собак. Із дикою, зосередженою радістю він за одну ніч винищив великий загін свиней, завбільшки з міський квартал.
Але двічі з якихось таємничих причин він не зміг вбити свою здобич, і це також змусило його почуватися, як удома, у світі, яким він сновигав. Це пов’язано з місцевістю, а не з певними абстрактними чи моральними принципами — на перший погляд, у цих місцях не було нічого незвичайного. Одним виявилася галявина в лісі, куди він загнав кролика, а іншим — неохайний задній двір ферми, у якому лежав і скімлив прив’язаний до стовпа пес. Варто було Вовку поставити лапу на це місце, як шерсть на ньому ставала дибки й електричні розряди пронизували його хребет. Ті місця — священні, а в священних місцях Вовк не може вбивати. Ось і все. Як і всі святині, вони виникли давним-давно, настільки давно, що для опису їх варто скористатися словом «прадавній», саме прадавньою була криниця часів, яку Вовк відчув на задньому дворі ферми та на маленькій галявині, щільне нашарування років на маленькій потужній ділянці. Вовк просто відступав від священного місця і рушав деінде. Як і крилаті люди, яких бачив Джек, Вовк жив таємницею, тому легко сприймав такі дивовижі.
ebooksa