Талiсман,

Чотири дні тому — коли вона не знайшла в кімнаті нічого, що могло б задовольнити навіть її пташиний апетит — вона вилізла з ліжка і повільно спустилася у вестибюль до ліфта. У цю подорож вона взяла з собою стілець, який використовувала як ходунці і на якому час від часу сиділа. Її голова звисала від виснаження. Їй знадобилося сорок хвилин, щоб подолати сорок футів до шахти ліфта. Вона натискала на кнопку, але ліфт не приїжджав. Кнопка навіть не загорялася.

— Бляха-муха, — хрипко пробурмотіла Лілі, а тоді пройшла ще двадцять футів до сходів.

— Гей! — крикнула вона вниз, а тоді закашлялася, перехилившись через стілець.

Може, вони і не чули її крик, але вони стовідсотково мали почути, як викашлюю те, що лишилося від моїх легенів, — подумала вона.

— Але ніхто не прийшов.

Вона знову закричала вдруге, знову зайшлася болючим кашлем, а тоді пішла назад коридором, який видавався їй довгим, наче шосе Небраски[283] ясного дня. Вона не наважувалася спуститися тими сходами ні у вестибюль, ні в «Баранячу полядвицю», ні в кав’ярню, нікуди. І телефони вийшли з ладу. Принаймні телефон у її кімнаті вийшов з ладу, а вона більше не чула жодних дзвінків у цьому мавзолеї. Ризикована гра. Вона не хотіла замерзнути до смерті у вестибюлі.

— Джекі, — пробурмотіла вона, — де тебе в біса но…

Тоді вона знову зайшлася кашлем, та ще й так сильно, що впала на бік, перевернувши на себе огидний стілець у вітальні. Вона з годину лежала там на холодній підлозі й саме тоді, певно, запалення легень заполонило напівзруйнований простір, що був тілом Лілі Кавано. Привіт, великий Р. Я тут новенька! Можете називати мене велика П. Я обжену вас на фініші!

Якимось чином їй вдалося повернутися до своєї кімнати, і відтоді її існування обернулося на невпинну гарячку. Вона прислухалася, як щодня її дихання ставало все гучнішим і гучнішим, і запалений мозок почав уявляти легені, як два органічних акваріуми, де висять і деренчать металеві ланцюги. І все одно вона трималася — трималася, бо частина її мозку наполягла з божевільною, убивчою впевненістю, що Джек уже повертався, де б він не був.

7

Її остання агонія починалася, як брижі на піску, брижі, що перетворюються на вир. Занурені у воду, ланцюги у легенях загриміли довгим сухим видихом:

— Хааааааааа…

Потім щось вирвало її з глибоко виру і змусило навпомацки шукати на стіні вимикач світла у холодній темряві. Вона вилізла з ліжка. У неї не лишалося сил зробити це. Лікар би посміявся з такої ідеї. І все ж вона змогла зробити це. Вона двічі падала, а тоді нарешті звелася на ноги, викрививши рот від прикладених зусиль. Вона пошукала стілець, знайшла його і почала рухатися через кімнату до вікна.

Лілі Кавано, Королева «бешок», зникла. Лишився лише ходячий жах, з’їдений раком і випалений гарячкою.

Вона дійшла до вікна і визирнула. Побачила людську постать — і осяйну кулю.

— Джеку! — спробувала закричати вона, але з її рота вирвався лише хрипкий шепіт.

Вона підвела руку, щоб махнути. Неміч

(Хааааааааааа…)

охопила її. Вона вчепилася в підвіконня.

— Джеку!

Раптом мерехтлива куля в руках у людини яскраво спалахнула, осяявши обличчя — і воно було Джековим, слава Богу, воно було Джековим. Джек повернувся.