Талiсман,

Джек дивився на неї, а вона вдивлялася в його обличчя.

— Ох.. ох… БОЖЕ, — прошепотіла Лілі.

Веселкове сяйво тануло — але здоров’я залишалося.

— Мамо? — Джек нахилився поближче до неї.

Щось зім’ялося під його пальцями, як целофан. Ламка шкаралупа від Талісмана. Він відклав її вбік на нічний столик. Для цього посунув кілька пляшечок із ліками. Деякі впали і розбилися об підлогу, але це не мало значення. Його матері ліки більше не знадобляться. Джек поклав шкаралупу з ніжним тріпотінням. Він підозрював — ні, знав — що і вона скоро зникне.

Матір посміхнулась.

Чарівна, задоволена, трохи здивована посмішка: «Привіт, світе, а ось і знову я! Як вам таке?»

— Джеку, ти повернувся додому, — зрештою сказала вона і потерла очі, ніби хотіла переконатися, що це не міраж.

— Звісно, — відповів він. Спробував посміхнутися. Вийшла непогана посмішка, попри сльози, що текли обличчям. — Звісно, можеш не сумніватися.

— Я почуваюся… набагато краще, Джекі.

— Так? — Він посміхнувся і витер мокрі очі долонями. — Це добре, мамо.

Її очі сяяли.

— Обійми мене, Джекі.

У кімнаті на четвертому поверсі порожнього готелю на крихітному морському узбережжі Нью-Гемпшира тринадцятирічний хлопчик на ім’я Джек Сойєр нахилився вперед, заплющив очі та з посмішкою на устах міцно обійняв матір. Він розумів, що до нього повернулося звичайне життя — зі школою та друзями, іграми та музикою; життя, в якому ходять до школи, а ввечері залазять під простирадла — звичайне життя тринадцятирічного хлопчика (якщо, звісно, життя таких істот, з усіма його барвами та протестами, можна вважати звичайним). Це також Талісман зробив для нього. Згадавши про нього, Джек обернувся, але Талісман уже зник.

Епілог

У величезній білій спальні, заповненій стурбованими жінками, Лаура Делосіан, королева Територій, розплющила очі.

Заключне слово[284]

Так закінчується наша правдива історія. А що це життєпис хлопчика, то слід завершити його саме тут, бо продовження стане життєписом дорослого чоловіка. Коли пишеш роман про дорослих, то знаєш напевне, де потрібно спинитися, — на весіллі; та коли пишеш про дітей, доводиться уривати оповідь там, де це здається слушним.

Більшість персонажів цієї книжки живуть і сьогодні, вони заможні й щасливі люди. Може, колись згодом ми вирішимо повернутися до історії наших юних героїв і подивитись, які з них вийшли чоловіки та жінки; а тому навряд чи доцільно торкатись цієї пори їхнього життя тепер.

Подяка