Талiсман,

Постать побігла.

— Джеку!

Мертві очі, що запали, враз ожили. Сльози текли по її жовтих, потрісканих щоках.

8

— Мамо!

Джек побіг через вестибюль, краєм ока помітивши, що старомодна телефонна панель розплавилась і почорніла, наче після пожежі, спричиненої коротким замиканням. Хлопчик миттю забув про це, бо побачив її, і вона мала жахливий вигляд — силует опудала, що поставили перед вікном.

— Мамо!

Він заходився перестрибувати сходинки. Спершу дві, потім три. Талісман у його руках спалахнув рожево-червоним, а тоді почорнів.

— Мамо!

Джек щодуху мчав коридором, що вів до їхнього номера, і почув її голос — не мідний дзвін чи легке гортанне квоктання; тепер це було припорошене каркання, що лунало з того боку смерті.

— Джекі?

— Мамо!

Він влетів у кімнату.

9

Сидячи в машині, знервований Річард Слоут дивився крізь тоновані вікна вгору. Що він тут робить, що тут робить Джек? У Річарда боліли очі. Він намагався розгледіти у вечірньому мóроці верхні поверхи. Коли він трохи нахилився вбік і поглянув нагору, сліпучий білий спалах ударив із кількох вікон, накриваючи весь готель майже відчутним на дотик покривалом яскравого світла. Річард схилився, обхопивши голову руками, й застогнав.

10

Вона лежала на підлозі біля вікна — там він, зрештою, її і побачив. Пом’яте, якесь зітліле ліжко було порожнім. Неприбрана спальня, немов дитяча кімната, також здавалася порожньою… Джеків шлунок заморозився, а слова застрягли в горлі. Але раптом Талісман вистрілив іще одним яскравим променем і вся кімната стала прозоро-білою. Вона прохрипіла: «Джекі?» — ще раз, і він відповів: «МАМО!», — помітивши, що вона скорчилася під вікном, схожа на обгортку з-під цукерки. Тонка і виснажена, її волосся розсипалося по брудному килиму кімнати. Руки нагадували лапки тварини, бліді, вони шкрябали підлогу. «О Боже, мамо, як же так, що трапилося», — бурмотів він і вже за мить перейшов кімнату, але не ступив жодного кроку; він пролетів, проплив крізь захаращену холодну спальню Лілі, і ця мить закарбувалася в його пам’яті настільки яскраво, наче зображення на фото. Її волосся, що розсипалося по бруднющому килиму, і її маленькі вузлуваті руки.

Джек вдихнув густий аромат хвороби, яка межувала зі смертю. Джек не був лікарем і майже нічого не знав про проблеми тіла Лілі. Але він знав одне — його мати вмирала, життя тікало крізь невидимі тріщини, і жити їй залишилося дуже мало. Вона двічі вимовила його ім’я і, здається, вичерпала всі ті сили, які в ній ще залишалися. Заплакавши, він поклав руку на голову Лілі, котра знепритомніла, а Талісман поставив на підлогу біля неї. Її волосся було наче забите піском, а голова палала.

— Ох мамо, мамо, — сказав і підклав під неї руки.

Він досі не міг роздивитися її обличчя. Крізь тонку нічну сорочку він відчував, що її стегно було гарячим, як дверцята пічки. Під його долонею її ліва лопатка пульсувала таким же теплом. Жодної плоті на кістках — на скажену мить застиглого на місці часу вона виявилася маленькою, брудною дитиною, яку кинули хворіти на самоті. Раптові, непрошені сльози полилися з його очей. Він підняв її, як піднімають вузлик з одягом. Джек застогнав. Руки Лілі безпорадно і непристойно повисли.

(Річард)

Річард почувався… не так погано, як вона — навіть під час спуску з останнього пагорбу в отруєний Пойнт-Венуті, коли сухим лушпинням лежав на спині у Джека. Тоді на тілі Річарда було трохи виразок і висипань, а ще його також била пропасниця. Але Джек з незбагненним жахом усвідомлював, що в Річарді було більше справжнього життя, більше сутності, ніж зараз у його матері. Тим не менш, вона кликала його на ім’я.

(І Річард мало не помер.)