Шини «Ельдорадо» підскакували і тріщали по гравію. Зсередини долинали звуки «Кріденс Кліавоте Ревайвал». «
«Кадилак» відчинився перед широкими двостулковими дверима. За ними була тільки темрява. Подвійні фари згасли і довжелезне авто стояло в темряві. Білий дим виривався з його вихлопної труби, а помаранчеві зупинні вогні блимали.
Ось і настав кінець дня. Останні спалахи заграви осявали західне небо.
Прозоре, непевне світло наповнювало задню частину «кадилака». Талісман мерехтів…, але блиск його був легким, наче сяйво світлячка на порозі смерті.
Річард повільно повернувся до Джека. Його обличчя було невиразним і переляканим. Він обома руками стискав Карла Саґана, жмакаючи папір палітурки, як праля мала б віджимати простирадло.
— Джеку, ти хочеш…
— Ні, — відповів Джек. — Зачекай, доки я тебе покличу.
Праворуч він відчинив задні двері й вийшов із машини, а тоді озирнувся на Річарда. Річард зменшився і зіщулився на сидінні, продовжуючи жмакати обкладинку. Він мав дуже нещасний вигляд. Не довго думаючи, Джек на мить повернувся, і поцілував Річарда у щоку. На мить Річард обійняв Джека за шию і притиснув до себе. А тоді відпустив його. Кожен із них нічого не сказав.
Джек рушив до сходів, що вели у нижній вестибюль… а тоді повернув праворуч і ненадовго пішов до краю під’їзної доріжки. Там стояла металева огорожа. За нею потріскані скелі каскадом спадали на пляж. А далі праворуч на тлі темного неба височіли американські гірки «Дивосвіту Аркадії».
Джек повернув обличчя на схід. Вітер проривався крізь англійські сади й відкидав за спину волосся з його чола.
Він тримав кулю в руках, ніби це був дар океану.
Джек повернувся, і очі його горіли у світлі Талісмана.
Лілі навпомацки шукала на стіні вмикач тремтливою кістлявою рукою. Вона знайшла його й увімкнула світло. Якби хтось побачив її тієї миті, то йому б захотілося відвернутися. За останній тиждень рак різко взявся за неї, ніби відчував, що може щось завадити йому та зіпсувати всю гульню. Лілі Кавано тепер важила сімдесят вісім фунтів. Шкіра її стала землистою, як пергамент, що обтягнув череп. Коричневі кола під очима назавжди почорніли. Очі в очницях відображали виснажену, гарячкову мудрість. Груди запали. М’язи на руках зникли. На сідницях і стегнах почали з’являтися пролежні. І це ще не все. За останній тиждень вона ще й підхопила запалення легень.
У своєму жалюгідному стані вона, звісно, ж була першим кандидатом на різноманітні респіраторні захворювання. Це могло б трапитися з нею і в кращих умовах… А зараз вони такими справді не були. Нещодавно припинилося нічне дзенькання батарей Альгамбри. Вона не могла сказати, коли саме — час для неї став невизначеним і розпливчастим, як для Джека в салоні «Ельдорадо». Вона лише знала, що тепло зникло тієї ночі, коли вона прогнала чайку, схожу на Слоута.
З тієї ночі Альгамбра перетворилася на порожній холодильник. Склеп, у якому вона скоро помре.
Якщо Слоут відповідав за те, що трапилося з Альгамброю, то він зробив збіса хорошу роботу. Всі зникли.