Талiсман,

— Так, Озмонде.

— Тоді геть звідси.

Капітан Фаррен підніс кулак до лоба та вклонився. Джек і далі тупо витріщався — ненависть була такою сильною, що його мозок, здавалося, аж вібрував від неї, — а тоді повторив дію капітана. Озмонд відвернувся від них ще до того, як вони почали віддавати честь. Він попрямував назад до візника, ляскаючи батогом, наче духовою рушницею «Дейзі».

Візник почув наближення Озмонда та закричав.

— Ходімо, — сказав капітан, востаннє потягнувши Джека за руку. — Ти не хочеш бачити цього.

— Ні, — вичавив Джек. — Господи, ні.

Але щойно капітан Фаррен штовхнув праву стулку брами й вони нарешті вийшли з павільйону, Джек почув це — а потім чув це в снах тієї ночі: один свист карабінового пострілу за одним, і кожен супроводжувався криком приреченого візника. Озмонд також видавав певний звук. Йому бракувало дихання, тож складно було визначити, що то був за звук, не бачачи його обличчя — а цього Джекові не дуже хотілося робити.

Бо він і так знав. Джек подумав, що Озмонд сміється.

5

Тепер вони опинилися серед людного місця павільйонних угідь. Мандрівні музиканти скоса зиркнули на капітана Фаррена… і відійшли від нього подалі. Капітан рухався дуже швидко, його обличчя напружилося від чорних думок. Джекові довелося бігти підтюпцем, аби встигати за ним.

— Нам пощастило, — раптом сказав капітан. — Збіса пощастило. Мені здалося, що він хоче вбити тебе.

Джек витріщився на нього, у сухому роті пекло.

— Знаєш, він божевільний. Божевільний, наче людина, що переслідувала торт.

Джек гадки не мав, про що говорить капітан, але погодився з тим, що Озмонд божевільний.

— Що…

— Стривай, — мовив капітан. Вони повернули назад до маленького намету, у який капітан потягнув Джека, коли той показав йому акулячий зуб. — Стій тут і чекай на мене. Ні з ким не розмовляй.

Капітан зайшов до намету. Джек стояв, дивився і чекав. Повз нього прочимчикував жонглер, який зиркнув на хлопчика, навіть не збившись з ритму; він і далі підкидав з півдюжини м’ячиків у граційному, хитромудрому візерунку. Зграйка брудних дітей ішла за ним, наче за Гамельнським щуроловом[71]. Молода жінка, приклавши замурзане немовля до великих грудей, сказала, що коли в Джека знайдеться монетка або дві, то вона могла б навчити хлопчика робити дещо з його малюком, окрім як пісяти ним. Джек збентежено відвів погляд і зашарівся.

Молодиця зайшлася сміхом, схожим на каркання.

— О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ! Іди сюди, любчику! Іди…

— Геть звідси, курво, інакше закінчиш день у кухонному підземеллі.

Це був капітан. Він вийшов із намету разом з іншим чоловіком. Цей, інший, хоч і був огрядним і старим, а все ж мав дещо спільне з Фарреном — він виглядав як справжній солдат, а не один із ряджених акторів Гілберта та Саллівана[72]. Він намагався застібнути форму на гігантському череві, водночас тримаючи в руках закручений музичний інструмент, схожий на валторну.