Байки проти ночі

— Що ви зі мною зробили? — видихнув Макс, змусивши себе зібрати залишки сил.

Старий підскочив до крісла й схилився над ним з божевільним блиском в очах від радості та внутрішнього хвилювання, яке не міг приховати навіть увесь його теперішній сміховинний вигляд.

— Це цілком новий підхід, нове слово, метод, який вони обплювали… мій особливий метод, — після цих слів він раптом заспокоївся, пройшовся кімнатою з замріяним виразом обличчя, принагідно тицьнув кота носаком кросівки в товстий бік (той, мабуть, за звичкою майже не зреагував), потім знову наблизився до Макса. На його губах грала загадкова й водночас гидка посмішка.

— Уперед, юначе… — і стукнув його зверху кулаком по голові. Не сильно, але Максу стало так зле, що він після цього не зміг би навіть «мама» вимовити. Кімната затремтіла, немов відбивалася у воді, в яку падали величезні дощові каплі, розходячись концентричними колами.

Макс зрозумів, що ось-ось помре. Лисий продовжував щось говорити, але його слова перетворювалися в нерозбірливий відгомін. Водяні кола ширшали, зливалися в єдиний складний візерунок і спотворювали кімнату, як у кривому дзеркалі. Нерухомим тілом Макса розлилася мертвотна нечутливість, вона віддавалась у кінцівках квазарами пульсуючого оніміння.

Останнє, що Макс побачив, був кіт, який раптом виявив неймовірну для себе спритність, схопився на чотири лапи й, засичавши, метнувся кудись убік. Макс устиг побачити чиюсь маленьку постать, точніше, лише обрис, що виник поруч з лисим. Але, незважаючи ні на що, здавалося, лише цей силует зберігає чіткість у спотвореному просторі кімнати.

І все зникло.

Усе не так і навіть занадто

Він отямився на лавочці біля Оперного театру. «Стометрівкою» — так цю алею, що вела від центрального входу в театр до невеличкої площі з пам’ятником Шевченка, назвали мешканці міста — миготіли перехожі. Ніхто не звертав на Макса уваги. Очевидно, він опинився тут без сторонньої допомоги. За цим висновком послідували й нечіткі спогади, як він пройшов шлях від Пекарської сюди, немов усе відбувалося уві сні, який ось-ось вивітриться в нікуди з першим дзвінком будильника.

Макс глянув униз і побачив біля ніг три недопалки — все правильно, тепер він згадував, як просидів тут, викурюючи одну цигарку за другою. Але що, до дідька, тралилося?

Ага, він, здається, збирався до Лени, але… правильно, перед цим Макс хотів заскочити за оголошенням, яке запхав учора до кишені, коли розклеював ті дурнуваті афіші Батута. Ну, а що було далі? Далі… Звісно, він там побував. І познайомився з лисим стариганем на ймення Леонтій. Дивний тип. А потім… О Господи! Макс ніби заново побачив, як той наближається до нього з багатообіцяючою посмішкою проктолога, і… згадав усе інше.

Отже, старий щось підмішав йому в чай, а коли ця погань подіяла, з ним почала відбуватися абсолютна чортівня. Макс також добре пам’ятав, як йому здалося буцім він спершу вийшов з будинку, де жив лисий, а потім раптом виявилося, що нічого такого не було. Леонтій говорив нісенітниці про якийсь особливий метод — з цього висновок, що він щось збирався з ним зробити. Макс уважно прислухався до себе. Але, схоже, він був цілим і неушкодженим, якщо не зважати на легкий головний біль, який міг з’явитися від будь-чого. У кожному разі, жодної помітної шкоди лисий йому не заподіяв.

Макс спохопився і глянув на годинник. Майже третя?! Та що ж із ним увесь цей час було? Де він перебував?

Припустимо, півгодини на добирання до Оперного театру плюс іще десять хвилин на знищення трьох цигарок. Незадовго до того, як він збирався йти, щоб устигнути до дванадцятої зустрітися з Леною, годинник показував одинадцяту. Тож він пробув у лисого зайвих три години — цілу прірву часу, про яку зовсім нічого не пам’ятав…

Макса нудило. Старий справді щось з ним зробив, щось таке, що він зараз навіть боявся уявити.

Боже…

Він раптом подумав, що цей божевільний бігун може спостерігати за ним просто зараз звідкись неподалік у своєму легкому спортивному костюмі та білих кросівках. Макс роззирнувся навсебіч, але нікого підозрілого не помітив: ні Леонтія, ні когось схожого на нього.

Спекотний день у самому розпалі, і хоча була середа, центром Львова гуляло безліч народу.

У повній розгубленості Макс просидів на лавочці ще п’ятнадцять хвилин. Про те, щоб зараз повернутися до колишніх планів, наприклад, поїхати до Лени, не могло навіть ітися. Він узагалі не уявляв, як зможе тепер не думати про приключку в квартирі цього Леонтія (Леонтій… ну й ім’ячко на додачу до всього). Бо там з ним щось зробили.

Хріново.