Ось він у кріслі, зв’язаний, у маленькій кімнаті з синіми шпалерами на стінах. Очі заплющені, під ними глибокі темні кола. Ніби він хворий чи щойно помер після якоїсь довгої й виснажливої хвороби.
Макс вирішив поки що тут не затримуватися і скерував невидиму «камеру» далі — до дверей…
Сусідня кімната через стіну… Людські тіла просто на підлозі. Ні, трупи. Троє чоловіків і дві жінки. Майже всі виглядають так, наче їх кинули в клітку з диким хижаком.
Мабуть, це ті, хто не зумів. Світло з вулиці ледь падало на них крізь запнуті жовті фіранки.
Тіло молодої жінки років двадцяти восьми чи тридцяти виглядало особливо покаліченим. Її горло було пошарпане так, що виднілись шийні хребці й тьмяно біліла частина кістки нижньої щелепи. Ще одна жінка, яка лежала ближче до вікна (вік не піддавався визначенню), ніби стала жертвою якогось різновиду шкірної саркоми. Бррр!.. Аж очі болять дивитись на таке. Але найжахливішим Максу здався чоловік приблизно сорока років, тіло якого було зіпсоване вже не першою стадією розкладу. Лисий, очевидно, добре постарався, щоб запах не виходив за межі цієї страшної кімнати. Якщо в Макса ще залишалися якісь сумніви щодо психічного стану Леонтія, то тепер остаточно зникли.
Це були люди, які потрапили на той самий гачок, що й він. Когось, можливо, сюди привела звичайна цікавість, когось іще щось. А цікавий довбанутий старигань допоміг кожному зустрітися ніс до носа зі своїм внутрішнім монстром.
Максу залишалося лише сподіватися, що удача не відвернеться від нього і цього разу, інакше він незабаром сам опиниться в цьому маленькому особистому морзі лисого. Той, очевидно, навіть не старався позбутися тіл. Хоча невідомо, скільки їх
«Камера» перетнула коридор, і Макс упізнав вітальню з картинами стародавніх львівських вулиць, куди спочатку запросив його старий, перед тим як пригостити дечим. Цікаво, він з усіма так чинив чи шукав до кожного індивідуальний підхід?
Лисий сидів у тому самому кріслі, що й Макс учора (якщо це справді було вчора), і гладив величезного жирного кота, який лежав у нього на колінах.
— Що ми зробимо з хлопчиськом, якщо він і далі впиратиметься? — запитував лисий кота. — Що? Вб’ємо? Звичайно, вб’ємо. Він це й сам розуміє. Але спочатку ми його каструємо. Як тебе. Так-так, саме так. А цей, схожий на Айболита, знаєш що мені сказав: «Ось тобі правильна формула, інше — з’ясуєш сам». Тепер головне, щоб хлопчисько почав говорити. Куди він дінеться? — старий засміявся. — Він буде говорити й говорити, говорити й… доки я не побачу, що він починає повторюватися. А потім відправлю до інших…
Лисий раптом підняв кота на витягнутих руках, ніби той зовсім нічого не важив, і сильно трусонув, як плюшеву іграшку.
— Що? Ти щось сказав? — кіт нявкнув від болю й засмикався, намагаючись вивільнитися. — Тварюка!
Він жбурнув кота вбік і відкинувся на спинку крісла.
— Я би збудував тобі пам’ятник, істото, якби ти вміла говорити. Ти теж якось примудрився повернутися.
Лисий глянув на годинник.
— Ще трохи. Я дотримую слова. І цей хріновий Айболить теж дотримує…
Макс зрозумів: якщо він збирається колись вибратися з квартири старого, то йому варто поквапитися.
Він налаштував зображення на кімнату, де був сам, і взяв крупним планом свої прив’язані ременями до підлокітників руки.
Подряпини.