— Та ну? — щиросердечно засміявся Леонтій. — У мене є багато способів зробити з тебе базіку, якого світ не бачив. Дуже багато, і якщо ти мене змусиш, я ними
— Ні!
— Ну й дурень, — сказав Леонтій, випроставшись. — Я міг би справді тебе відпустити, трішечки підпсувавши пам’ять, навіщо мені ризикувати зайвий раз. Але тепер точно не зроблю цього. Не люблю впертих дітей.
Він зайшов Максові за спину.
— А поки можеш посидіти й подумати. У нас багато часу, — після цього двері за кріслом зачинилися.
Зворотний хід
Якщо лисий старий і був якимсь невизнаним генієм, який з’їхав з глузду, то Макса це анітрошки не тішило. Але спершу треба в усьому розібратися.
Виходило наступне. За допомогою якогось препарату йому вдалося ввести Макса в особливий стан, перебуваючи в якому той був замкненим… де? Ну так, у власній підсвідомості — про це Макс здогадався вже давно. Тільки «замкнений» у трохи іншому сенсі, ніж він думав раніше. Весь час він перебував у квартирі лисого; той перетягнув його до іншої кімнати, коли невідомий препарат почав діяти.
Очевидно, метою Леонтія було з’ясувати, що знаходиться по той бік свідомості. Він міг спостерігати за ним постійно, відходячи лише час від часу в інших справах. Реакції Макса мали переконати старого, що Там життя піддослідного продовжується на уявному рівні, майже настільки ж реальному, як за звичайних умов. «У принципі, — подумав Макс, — це логічно. Навколишній світ сприймається органами чуття, що передають сигнали роздратування в цей диво-комп’ютер — наш мозок, де й відбувається найголовніше: ми бачимо, чуємо й так далі», — Макс пам’ятав це ще зі школи. Але лисий, мабуть, замкнув його свідомість саму на собі. Тому й не існувало ніякої різниці між тим, що відбувається в реальному житті й у його свідомості. Це й стало його
Біля крісла, крім пластикового відра, куди спускалася трубка катетера (бідний Хуліо!), він помітив край невеликого столика, на якому стояв графин з водою. Хоч як Макс намагався викрутити голову, більше нічого розгледіти не міг. Однак і так було ясно, що лисий його напував, можливо, за допомогою лійки або через трубку. Але про їжу точно забув подбати, і Макс тепер відчував сильний голод. Напевно, його відгомін проник навіть Туди, особливо під кінець, коли він ніяк не міг угамувати свій потяг до їжі.
Зважаючи на все, Макс провів тут уже досить тривалий час. Він почав ворушитися в кріслі, щоб відновити кровообіг у занімілих сідницях, та й спину теж добряче ломило від довгого перебування в сидячій позі, хоча Макс і міг спертися об спинку крісла. Якщо плин часу Там і Тут був приблизно однаковий, виходило, він перебуває тут не менше доби, а можливо, і довше. Швидше, саме довше.
Макс напружив руки, перевіряючи міцність ременів. Безнадійно. Спробувати їх перегризти теж нереально — навіть якби Леонтій надав йому для цього досить часу, він усе одно не зміг би до них дотягтися — підлокітники були розведені надто широко. Але найгірше полягало в тому, що його навряд чи швидко спохопляться, а коли це нарешті відбудеться, нікому не буде відомо, де його шукати.
Ось тепер-то він точно опинився замкненим у пастці, з якої не існувало виходу.
Чи в його розпорядженні залишалася хоча б одна лазівка? Якщо він почне репетувати, чи почують його крики з вулиці — тобто до того, як лисий заткне йому горлянку? Можливо, хтось із сусідів… І до чого це призведе? У цих стін напевне чудова звукоізоляція, будинок збудований бозна-коли. А Леонтій у будь-якому випадку знайде зручну відмовку й подбає, щоб Макс більше не видав ані звуку, — наприклад, з допомогою скотча. Це в кращому разі.
…Права рука зненацька знайшла слабинку в петлі ременя, що стискав його руки. Він потягнув її назад… і — о диво! — рука звільнилася, вислизнула. Напевно, це вдалося завдяки трохи зіпрілій шкірі, а ремінь, очевидно, був затягнутий недостатньо туго.
Макс розстебнув інші «кайдани» за допомогою вільної руки й підвівся, одночасно прислухаючись і розминаючи затерпле тіло.
Через хвилину Макс обережно вийшов з кімнати, опинився в коридорі й вибрався з квартири лисого. Мабуть, Леонтій або відлучився у якихось справах з дому, або просто нічого не почув підозрілого, перебуваючи в глибині своєї великої квартири. Звичайно, тепер перевага була на Максовому боці, але йому все одно не хотілося б зіштовхнутися з Леонтієм ніс до носа.
Вигляд у нього був не дуже, однак Макс вирішив не заїжджати додому, а одразу ж піти до Лени. З цим божевільним старим він розбереться пізніше. Зараз, коли Макс крокував залитою яскравим сонцем вулицею, багато що перестало йому здаватися… яким? Це було дивне відчуття. З одного боку, його зробили піддослідним кроликом у якомусь моторошному експерименті, з іншого — він не мав ані найменшого уявлення, як діяти далі. Відчуття розгубленості було настільки великим, що Макс не знав, чи розповідатиме взагалі щось Лені про те, що з ним трапилося за останню добу.
Лена відчинила йому двері. Перш ніж її обличчя набуло байдужо-пихатого вигляду, Макс помітив радість, що майнула в дівочих очах.
— Вибач, я був неправий, — мовив він, не придумавши нічого кращого. Дивно, але дорогою Макс жодного разу не задумався, як розпочне їхню розмову. Мабуть, це ставало звичкою.