— Дурник… — Лена затягла його в двері й поцілувала в губи, охопивши шию Макса руками. Він полегшено зітхнув, так, щоб вона не помітила, — ну ось і все. Усе знову гаразд.
— Я тебе люблю, — незграбно мовив Макс, можливо, лише вдруге за всю історію їхніх стосунків.
— Я теж… себе люблю, — засміялася Лена й відпустила його. — Хочеш, щось покажу? — вона потягла низ свого улюбленого блакитного топа вверх.
— Ти зробила пірсинг. Колечко з бірюзовим камінцем, — бовкнув він раніше ніж устиг усвідомити, що робить.
— Звідки ти знаєш? — Лена навіть відступила на крок від подиву. — Я ще нікому не встигла сказати…
«Бо я був чарівником, — подумав Макс, розсміявшись і собі. — Шуменом, великим і жахливим…»
…Усе ще всміхаючись, Макс розплющив очі. Його усмішка відразу зів’яла, перетворившись на гримасу розпачу. Сон, лише сон — просто непомітно для себе він відключився. Просте знесилення, ще одна ілюзія…
Він заледве стримався, щоб не закричати від жаху й нудотного відчуття повної безнадії, що стисло всі його нутрощі, як величезна зла рука.
Боже, невже він ось так закінчить — у руках збожеволілого старого, який розвішує по місту дивні оголошення в пошуках випадкових людей на зразок Макса для своїх божевільних експериментів. Як по-дурному. Нестерпно по-дурному й срано так, що сраніше не буває…
Кінець великого Шумена. Стерпла задниця й гумова трубка, вставлена в член. Ось тільки шкода, що підхожого ковпака тут немає.
Раптом Макс відчув зростаючу печію в паху, трубка катетера зігнулася і з відра долинув звук стікаючої рідини. Здавалося, що він у цьому загадковому процесі навіть участі не бере. От лайно! Краще б його прикінчив Блідий Незнайомець. Погляд Макса мимоволі ковзнув по руці, подряпаній іклами.
Ковзнув і повернувся назад.
У цьому щось було.
Двері позаду скрипнули, і в кімнаті з’явився лисий. Макс був упевнений, що пробув у відключці хвилин десять, але той виглядав так, ніби промучився цілу ніч без сну, остаточно з’їжджаючи з глузду від незліченних здогадів і сумнівів.
— Ти готовий… готовий говорити? — з його обличчя, що блідло на очах, розсипалися бісеринки поту, як роса на шкірі трупа. Очевидно, у Леонтія справді їхав дах. — Стільки зусиль… я стільки часу чекав. Мені необхідно знати,
— А чому б вам самому не перевірити? — запитав Макс.
Лисий вишкірився, хитро примружив очі, але замість відповіді мовив:
— Я даю тобі останню можливість домовитися по-доброму. Три години на роздуми. Не засмучуй мене, інакше доведеться розв’язати тобі язика не дуже вишуканим способом.
І знову вийшов.
Макс вірив, що той не жартував.