— Я хочу її почути. Будь ласка.
Ярмуш невдоволено покректав.
— Ти знаєш, ким був чоловік Соломії, Аннин батько?
Марк заперечно мотнув головою.
— Ні.
— Ну, хоча б щось, — Семен невесело всміхнувся, — я би здивувався, якби ти до такого докопався. Ім’я Соломіїного чоловіка було Яків. Яків Ве´славович Соль. Він умер, коли Анна була приблизно твого віку. Усе, що мені відомо про Веслава, я почув від дружини, хоча вона сама більшість із цього почула від матері, від Соломії тобто. Це я до того, що ти мусиш розуміти: насправді все могло скластися по-інакшому. Часи тоді були такі, що матір не завжди могла розказати правду навіть рідній доньці. Та це несуттєво. Треба, щоб ти загалом уявляв, хто такий Яків Соль, бо з ним багато пов’язано в цій історії. Батько Якова, Веслав, мав польські й фінські корені, але народився в Росії та лише на початку століття переїхав до Києва. Веслав брав участь у Першій світовій, навіть якийсь орден отримав, але після війни вирішив не повертатися до Росії: залишився в Польщі й одружився з полькою. У двадцятих роках народився Яків. У тридцятих полька раптово померла, і Веслав із маленьким Яковом повернулися до Києва. Повернулися невчасно — якраз у розпал сталінської м’ясорубки. Веслава відразу репресували як ворога народу, а десятирічного Якова віддали до дитбудинку. Про Веслава більше ніхто не чув. Малий також натерпівся від совєтів, але зміг вивчитися та зрештою став фізиком-теоретиком, спеціалістом із загальної теорії відносності. Усередині шістдесятих у Києві заснували Інститут теоретичної фізики, і Яків влаштувався туди на роботу. Анна запевняла, що в ті роки Яків був зіркою першої величини, що окремі його статті навіть за кордоном передруковували, хоча я в те не надто вірю. З того, що я знаю, Яків писав переважно про час і простір, а в п’ятдесятих чи на початку шістдесятих теорією відносності практично ніхто не займався. Астрофізики тоді ще не вміли зазирати так далеко в космос, щоб висновки теорії згодилися б хоч на яке-небудь практичне застосування. Проте Якова практика не цікавила, він був чистим теоретиком і працював над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна.
Семен Ярмуш затих і глянув на Марка. Чоловік двадцять років пропрацював учителем і усвідомлював, що школяр, майже напевно, не зрозуміє й половини з того, що він говоритиме. Він м’яв пальцями нижню губу, міркуючи, що можна викинути без шкоди для змісту.
— Ну, дивись. Ейнштейн сформував систему рівнянь, які показують, як гравітація впливає на простір і час, і які стали основою загальної теорії відносності — власне, ці рівняння і є загальною теорією відносності. Цю систему можна використовувати і для аналізу одиничного об’єкта, і для опису всього Всесвіту. Із рівнянь Ейнштейна можна чимало дізнатися про Всесвіт, але проблема в тому, що вони мають багато розв’язків. Не безліч, але й не один. Це тому, що розв’язки не завжди описують об’єкти, які реально існують, іноді вони описують об’єкти, існування яких не суперечить законам фізики, проте яких у реальності може й не існувати. Розумієш? — Марк кивнув. — Деколи ці розв’язки бувають дуже екзотичними. Тобто вони описують об’єкти, які, на перший погляд, здаються абсолютно неможливими чи фантастичними. Потім, коли ці об’єкти знаходять у природі, вчені страшенно дивуються. Наприклад, колись таким екзотичним розв’язком була чорна діра: її існування є прямим наслідком рівнянь Ейнштейна, хоча до кінця шістдесятих років чорні діри вважали гіпотетичними об’єктами. А тепер нам відомо, що космос буквально всіяно ними — від зовсім маленьких до велетенських, чия маса перевищує масу нашого Сонця в мільйони разів. Іще одним таким об’єктом — може, ти чув — є кротові нори. Це гіпотетичні короткі тунелі, що тягнуться не в просторі, а крізь простір, з’єднуючи між собою точки, які насправді віддалені мільйонами світлових років. Коротше, — Ярмуш махнув рукою, — Яків морочився з ейнштейнівськими рівняннями для гравітації, намагаючись через них осягнути природу простору та часу.
Чоловік перевів подих, глянув на чашку з кавою, проте не торкнувся її.
— Анна цього вже не знала. Хоча, можливо, й знала, але мені не розказувала. Я вперше почув цю історію від Соломії. І до твого дзвінка вважав її розповідь маячнею, — гмикнув Ярмуш, досі не впевнений, що змінив думку. Хіба не може цей шмаркач із зеленими очима й не по-хлопчачому довгими віями виявитися таким самим божевільним, як він? — Коли теща вдруге затнулася про небіжчика, я припер її до стінки та примусив усе пояснити. Вона розповіла, що в другій половині шістдесятих її Яків завершив роботу над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна. Яків зробив кілька дивних висновків, зокрема заперечував плинність часу. Я не пам’ятаю подробиць розмови, але йшлося про те, що плин часу — це ілюзія, що час — це лиш одна з координат, дещо відмінна від решти, чотиривимірного часу-простору. Якову не подобалася аналогія річки, що тече, він уявляв простір-час застиглим безкінечним озером.
Семен не зауважив, як напружилось обличчя хлопчака, що сидів навпроти. Марк пригадував розділ «Замерзла річка» із книги Браяна Ґріна: чоловік слово в слово повторював висновки британця.
— Соломія говорила, що Якову таки вдалося її переконати, вона повірила, що це не час пливе, а ми рухаємося в часі, від точки до точки, так само, як переміщуємось у просторі, та поза тим було ще одне дивне твердження, зумовлене рівняннями Якова. Його розв’язок передбачав існування в товщі цього безкінечного озера аномальних часо-просторових бульбашок. Розв’язок, певна річ, не доводив, що такі бульбашки насправді існують, але, нехай так, їхнє існування загалом виглядало не більш неймовірним, ніж існування чорних дір. Ніщо у природі не забороняло їм існувати. — Семен Ярмуш поклав ложечку на блюдце та сфокусував погляд на підліткові. — Ти, мабуть, нічого з цього не зрозумів.
Марк слухав чоловіка із роззявленим ротом і так само із роззявленим ротом мотнув головою.
— Ні, ні, я розумію. Мій дід дає мені книжки, я багато читав, я знаю, що таке рівняння Ейнштейна, знаю про чорні діри. Ви не повірите, але я навіть читав щось схоже до того, що ви розказали про час.
Семен Ярмуш із недовірою зиркнув на підлітка. Маркові слова прозвучали не надто переконливо, та зрештою він продовжив:
— Мені здається, що поняття кротових нір у шістдесятих ще не ввели, проте якби Якову було про нього відомо, думаю, він би погодився, що його часо-просторові бульбашки чимось до цих нір подібні. Хоча були й відмінності. Кротова нора — це гіпотетичний об’єкт, існування якого не суперечить загальній теорії відносності, але для виникнення та підтримання якого потрібна величезна кількість енергії. А Яків нібито довів, що бульбашки під час формування практично не потребують енергії. Тобто вони можуть виникати й існувати самі по собі. Друга відмінність — кротові нори існують у просторі-часі, а бульбашки ніби розсувають простір-час довкола себе так, як повітряні бульбашки у воді розсувають воду. Соломія стверджувала, що бульбашки існують у просторі, але поза часом. Часу всередині них нема. Усередині діють усі закони фізики, та говорити про час у бульбашці немає сенсу, так само як, наприклад, немає сенсу говорити про тиск вакууму. — Чоловік покрутив пальцями чашку. — Упродовж 1968-го Яків продовжував працювати над своїм розв’язком. Він намагався сформувати систему ознак, за якими такі аномалії можна було б виявити у природі. Чоловік вірив, що бульбашки існують, але передбачав, що вони є немовби прихованими. Із формул було зрозуміло, що аномалії під час виникнення матимуть малі розміри, зате існуватимуть тривалий час, а це означало, що їх можна розширити, і таке розширення загалом не вимагало надмірних енергетичних затрат чи фантастичних різновидів енергії. Соломія сказала, що це не важче, ніж відчищати від пилу забруднене скло. — Семен зітхнув. — Яків не сумнівався, що його бульбашки не менш реальні, ніж чорні діри, хоч і знав, що так само, як чорні діри, їх буде важко знайти.
— Він їх знайшов, так?
Ярмуш скептично гмикнув.
— Певна річ ні! Цю його роботу навіть не опублікували. Соломія, коли пояснювала, навіщо їй мертвяк, показувала мені рукопис десятисторінкової статті, проте результати були надто фантастичними як на радянську науку. Крім того, наприкінці шістдесятих у Якова почалися проблеми з лояльністю до режиму. Коли 64-го закінчилася Хрущовська відлига, Яків Соль на відміну від інших не підібгав хвоста й далі критикував режим. Він добре пам’ятав, що сталося з його батьком. Хоч там і пам’ятати не було чого: під час відлиги Яків написав кілька запитів, на жоден із яких не отримав відповіді. Веслав Соль безслідно зник під час репресій. Яків продовжував писати всюди, куди міг, примудрився навіть опублікувати статтю, в якій відкрито звинувачував чекістів у смерті батька, тож через півроку після подій у Чехословаччині його арештували. Суддя дав десять років колонії за антирадянську діяльність. На початку сімдесятих Яків захворів на туберкульоз і помер у колонії.
Чоловік зробив паузу, ковтнув кави.
ebooksa