Не озирайся і мовчи

— До цього моменту я ще міг їй повірити. — Він вимовляв слова так, наче протискав їх крізь запхану до рота пригорщу річкової гальки. — Далі почалося божевілля. У будинку був підвал (я вже казав тобі). Теща облаштувала там лабораторію для проявлення негативів. І на початку вісімдесятих вона помітила в ній дещо дивне. За її словами, воно нагадувало відблиски у ванночці з реактивами. Звичайні відблиски, в будь-якому іншому місці вона б нізащо їх не вловила. Її увагу привернуло якраз те, що таких чітких і яскравих переливів у розсіяному червонуватому світлі підвалу просто не мало би бути. Впродовж наступних шести місяців Соломія придивлялася. Щоразу ставила ванночку на те саме місце й спостерігала за тим, як пульсує виявлене нею світло, намагалася відшукати його джерело, але нічого не знаходила. Через півроку вона вперше припустила, що відблиски можуть вказувати на аномалію, існування якої теоретично передбачив її покійний чоловік. І тоді вона взялася її розширювати…

Марк не стримався:

— Як?

Ярмуш розвів руками.

— Не знаю. Цього вона не розповіла. Соломія торочила, що поглиблювала аномалію впродовж шести років. Вона нічого не бачила крізь неї, лише різноколірне світло, а потім якогось дня світло щезло й утворилася бульбашка. Соломія не зразу зрозуміла, що вона вже всередині. Вона все ще сиділа в кімнатці для проявлення, у своєму будинкові, але, вийшовши з підвалу, з’ясувала, що будинок немовби перемістився до іншого місця. Він стояв на схилі пагорба і…

— Блін! — Марк обхопив голову руками, зчепив долоні на потилиці, після чого повільно опустив їх на шию.

— Що таке? — насупився чоловік.

Хлопчаку хотілося вигукнути: «Там ще дуб! І валуни!» — проте він стримався.

— Нічого. Продовжуйте. Будь ласка, продовжуйте далі.

— Далі — повна маячня. Соломія сказала, що через «діру» в підвалі могла переходити між справжнім будинком і тим, що на пагорбі. Я запитав, чому вона нікому не говорила про це. Соломія відповіла, що спробувала. Зробила кілька фотографій того пагорба, проявила їх і занесла редактору «Червоного прапора». Звісно, їй ніхто не повірив. Того дня вона ледь не втратила роботу. Вона згадувала, що мала намір розповісти дочці, проте Анна на той час уже була вагітною, і Соломія не наважилася. Теща припускала, що з’їхала з глузду, і вирішила, що не варто турбувати дочку. Іще одна причина полягала в тому, що теща ненавиділа совок і все з ним пов’язане, а коли Союз розвалився, у неї вже були причини нікому не розповідати про бульбашку.

Ярмуш кинув погляд у вікно.

— 89-го під час пологів умерла Анна. — Він надовго замовк, а коли озвався, голос звучав тихо й незвично поскрипував. Хлопець нахилився вперед, стараючись не пропустити жодного слова. — Було важко. Я ніяк не міг опанувати себе. Я розумів, що це неправильно, я повинен дбати про Софійку — хто, як не я? — проте не міг. Я плакав щоразу, коли брав її на руки. Іноді достатньо було глянути на неї, щоб мене почало тіпати. Тещі теж було несолодко, але вона якось упоралася, перебрала на себе всі клопоти. Невдовзі після похорону Соломія вперше вийшла до бульбашки із Софійкою. Потім виходила постійно… доки я був на роботі. Вона пояснила мені, що надворі лютий, холодно, а за тим, іншим будинком начебто літо, і малій це подобалося. Наприкінці лютого Соломія зустріла в бульбашці свою доньку. Анна нічого не робила, лише дивилася на неї. Теща зомліла. Коли отямилась, Анна щезла, а Софійка захлиналася плачем у траві неподалік неї. — Семен Ярмуш заплющив очі й потер пальцем скроню, так наче спогади завдавали болю. — Я пам’ятав свої нібито «сни», під час яких бачив Анну, та попри це, відмахнувся від неї, обізвав її божевільною. Соломія мовчки проковтнула образу й продовжила розповідь. Вона захотіла викласти все до кінця. Я обірвав її, вигукнув, що вона психопатка та що я не буду слухати її придуркуваті вигадки. Я ледве стримувався, щоб не вдарити її… Теща відчувала, що я от-от злечу з котушок, але говорити не перестала. Вона сказала, що Яків мав рацію: час — не потік, час — це застигла маса. Сказала, що події, які відбулися, не стираються, не поринають у небуття, а продовжують існувати, просто вже не є для нас досяжними. Відповідно, минуле, теперішнє та майбутнє насправді нічим не відрізняються, це лише суб’єктивні абстракції, які виникли через те, що ми не в змозі змінити минуле й не бачимо майбутнього. Я пам’ятаю, як сердито мотав головою, а вона не замовкала: товкла, що минуле існує, воно реальне, проте не може бути змінене, а тому до певної міри мертве. Сказала, що у відкритих Яковом аномалій є властивості, про які він не здогадувався. Виявилося, що до стабільної бульбашки можна потрапляти з обох боків — і з теперішнього, і з минулого. Істоти, що застигли в минулому, можуть виходити в бульбашку. Це не робить їх живими, проте дає змогу існувати. Напевно, це краще, ніж бути змазаним, погризеним часом відбитком у чиїйсь пам’яті — так вона сказала. — Чоловік нервово постукав пальцями по стільниці. — Я запитав, до чого тут небіжчик. Вона пояснила, що надто пізно збагнула, що мертві — вона називала їх істотами з минулого — хочуть потрапляти до теперішнього. Бульбашка виявилася «прозорою», в ній не було перепон пробиватися воскреслим мертвякам до світу нормальних людей. — Він невесело посміхнувся та знову гмикнув. — Вона захотіла повернути Анну. Не відразу, звісно. Коли зустріла доньку вдруге, Соломія втекла. Але зрештою горе від утрати і, може, якась дещиця цікавості переважили. Теща зізналася, що переводила Анну до цього світу десятки разів, пускала її до Софійки, та це нічого не дало. Соломія визнала, що помилилася: мертве має залишатися мертвим. Анна тільки зберігала вигляд живої, але насправді такою не була. Вона погано рухалася, не розмовляла, та якщо моторику з часом відновила, то навчитися говорити не змогла. За словами Соломії, донька розуміла її, принаймні на початку, і намагалася спілкуватися, але за десять років не спромоглася витиснути жодного членороздільного звуку. Вона лише мукала, наче людина з видаленою гортанню. Я горлав: якщо це правда, як можна було пустити цю потвору до Софійки, та теща мене не чула. Вона сказала, що мертвяки поступово чманіють і всі зусилля спрямовують на те, щоби потрапити крізь бульбашку вперед, до теперішнього часу… — Чоловік безпорадно розвів руками. — Я погано пам’ятаю, що вона розповідала далі. Там пішла вже геть якась нісенітниця. Соломія запевняла, начебто знає, як перешкодити мертвякам, що на місці переходу можна влаштувати лабіринт, щоб ускладнити перехід і в один, і в інший бік, та цього нібито не досить, для певності між бульбашкою та реальним світом потрібно поставити когось на варті, а для цього вона повинна поховати когось у бульбашці. Їй потрібне було тіло, щоби заховати поза часом. — Ярмуш зиркнув на Марка. — Знаю, це дикість, але вона переконувала мене, що це перетворить небіжчика на вічного вартового. Я гаркнув, що їй треба лікуватися, і на цьому розмова завершилася… Потім я запив, Соломія налаштувала доньку проти мене й поступово примушувала мене піти. Вона погрожувала, що позбавить мене батьківства. А в мене на той час не було роботи і… Коротше, я забрався й пішов. 2003-го Софійка раптово померла, і та ідіотка кудись заховала тіло. Я намагався достукатись до неї, але теща не захотіла мене слухати. Тоді я звернувся до поліції, пішов до школи, де навчалася донька, проте все марно. Я досі не знаю, де вона похована.

Чоловік затих і, не відводячи погляду, дивився на хлопця. Марк розумів, що тепер його черга розповісти щось навзаєм, але він не міг. Його голову аж розпирало від запитань.

— Чому ви не попросили Соломію провести вас до бульбашки? Показати її?

Семенові брови ледь піднялися.

— Бо до сьогодні мені здавалося, що не було ніякої бульбашки, малий. Я вважав, що Соломія божевільна, і це все пояснювало. Хіба за винятком тих моїх «снів». Якщо чесно, я досі так вважаю. Перед тим як випрошувати небіжчика, вона загородила куток, де раніше стояв стіл для проявлення, старою шафою, а саму шафу заклала лахами. Невдовзі після нашої розмови я поліз до підвалу й спробував розгребти ту кучугуру. Просто щоб довести, що ніякої бульбашки немає. Соломія не дозволила. Налетіла на мене. Кричала, що Анна продереться до цього світу й що вона зараз така, що мені краще її не бачити. Я був п’яний тоді, знову обізвав її божевільною та зрештою махнув рукою.

Хлопець наморщив лоба.

— Пробачте. Я однаково дечого не розумію. Кілька років тому Соломія відшукала мою подругу та розповіла їй про це місце, про позачасову бульбашку.

— Отже, воно таки існує? — хрипким голосом запитав Ярмуш. Його обличчя здавалося водночас і розгубленим, і злим. — Твоя подруга там була? Це правда?

— Так, була, — неуважно відповів Марк. Його не хвилювало, чи вірить йому Семен. — Я не розумію, навіщо Соломія їй розказала?