(ти маєш натиснути одиницю)
Марк розплющив очі. У ньому наростало бажання вдарити по кнопці з вісімкою, вискочити на восьмому, прогалопувати через коридор до своєї квартири, з розгону гепнутися на ліжко й насунути ковдру аж на голову. Та він не став експериментувати. Не повертаючи голови, лише скосивши погляд, витягнув праву руку й натиснув кнопку із цифрою 1.
Кабіна смикнулася та рушила нагору.
«НАГОРУ! — спалахнуло в голові. Це доконало Марка. Так наче всього, що тільки-но трапилося, було недостатньо. Серце гнало кров так швидко, що та не встигала насичуватися киснем. Унизу живота все палало. — Усратись! Усратись! Усратися мені, ліфт їде нагору!» — праворуч, на маленькому табло понад кнопками, змінювалися цифри: 5… 6… 7…
Холоду Марк більше не відчував (значною мірою через викид адреналіну), зате чув, як істота позаду нього дихає: надсадно, аритмічно, з хрипким присвистом.
Коли ліфт зупинився, хлопець востаннє скоса зиркнув на табло — на яскраво-зелену десятку — й корком вилетів з кабіни до того, як двері повністю розійшлися. Ще тільки рвонувши вперед, Марк усвідомив, що це не десятий поверх чи, якщо точніше, не десятий поверх його будинку — вистачило одного погляду на підлогу й на стіну навпроти ліфтових дверей, — але на той момент це не мало значення. Хлопчак не хотів жодної секунди залишатися у кабіні з тією холодною, смердючою й шиплячою потворою, що з’явилася на п’ятому.
У вухах гуло, перед очима витанцьовували химерні сріблясті зірочки, тож перші п’ять секунд Марк просто стояв, розчепіривши руки, чекав, поки двері зачиняться, а тоді обережно повернувся обличчям до ліфта.
Розсувні двостулкові двері, блискуча рама довкола них і панель із кнопкою виклику ліфта здавалися чужими на тлі горбкуватої, побіленої вапном стіни. Вони пасували до стіни так само, як система супутникової навігації до середньовічного вітрильника. Марк нахилився. Поверхню стіни вкривало плетиво дрібних тріщин, подекуди вапно побуріло від часу, а штукатурка відпала, оголивши цемент. Хлопець підколупнув цемент — той легко розкришився між пальцями, — і побачив за ним коричневу дерев’яну балку. Марк збагнув, що будинок принаймні частково збудовано з дерева, проте тут-таки подумав, що це не може бути правдою: десятиповерхові будинки з дерева не споруджують!
Хлопець опустив погляд під ноги: підлога також була дерев’яною.
Це не десятий поверх! Це не його під’їзд!
До Марка несподівано дійшло: Соня не вигадувала! «Щоб я здох, місце, про яке вона розповідала, існує! Але… — хлопець обвів поглядом тісний коридор, — хіба це може бути правдою?!»
Марк зауважив вікно, яким закінчувався коридор за кілька кроків ліворуч. Хлопчак повернув голову й застиг із роззявленим ротом: мозок буквально закипав від передозування інформацією. По-перше, вікна в тому місці не повинно було бути. Сходові майданчики в його під’їзді не мали вікон узагалі, по їхньому периметру розташовувалися квартири, а світло надходило крізь вікна сходового прольоту. По-друге, крізь нешироке, розкреслене тонкими планками вікно до коридору вливалося насичене золотом сонячне світло, коли ж Марк виходив із квартири, була ніч. По-третє — і це шокувало найбільше, — за вікном проглядалися верхівки дерев: кілька в’язів, вільха, широколиста липа, ще якісь невідомі хлопцю дерева з видовженим, ледь загнутим на кінцях листям.
Що за хрінь? Де він?!
Марк безуспішно намагався узгодити картинку, що розгорталася перед очима, з раціональними уявленнями про реальний світ. Він зайшов до ліфта в десятиповерхівці з бетону й цегли, коли надворі було темно й лупив дощ, а потім невідь-як опинився у дво- чи, щонайбільше, триповерховому дерев’яному будинкові, у вікна якого зазирало сонце. Маячня. МА-Я-ЧНЯ! Якщо він зараз на другому поверсі, то як можна так довго підніматися ліфтом? І навіщо ліфт у двоповерховому будинкові? І взагалі — що це за будинок?!
Нейрони, здавалося, вибухали у мозку.
«Я сплю. Я просто сплю. Сплю, сплю, сплю! Це все сон, зараз я прокинуся у своєму ліжку і… — Марк із шумом втягнув ніздрями повітря. — Срака, зовсім це не сон». Він десь читав, що вві сні людина не здатна відчувати запахи. А в коридорі виразно пахло залежалим пилом і сухою деревиною.
Хлопчак іще раз глибоко вдихнув, угамовуючи серце. О’кей, роздуми — на потім, треба вирішувати, що робити далі.
Марк озирнувся на ліфт. Першим пориванням було натиснути кнопку й спробувати повернутися, хлопчак навіть підняв ліву руку, проте застиг, зупинивши палець за кілька сантиметрів від кнопки виклику. А що, як потвора й досі всередині? Раптом він відчинить двері, а вона нападе на нього? Спину обсипало мурашками. Соня жодного слова не сказала про те, через скільки часу можна повернутися назад.
Марк нервово засопів і відступив від ліфта, чиї блискучі двостулкові двері в такому допотопному оточенні мали вигляд бутафорських. У його будинку ліворуч від ліфтової шахти були бетонні сходи: права їхня частина вела нагору, ліва — вниз. У будинку, де він перебував зараз, ліворуч від ліфта знаходилася дерев’яна балюстрада. За нею також темнів сходовий проліт, от тільки сходи були металевими та йшли від невеликого майданчика за балюстрадою перпендикулярно до бічної стіни ліфтової шахти.
Хлопець підступив до поручнів, обережно сперся на них, здригнувся, коли дерево сухо рипнуло, а тоді глянув униз. Тієї миті сама думка про існування ліфта видалася йому цинічною наругою над просторовою уявою. Попід стіною, за якою стояв ліфт, сходи розверталися на 180° і збігали на перший поверх. Усе — на тому проліт обривався. Будинок мав два поверхи.
ebooksa