Сповідь відьом. Тінь ночі

— Я не сказала, що ви — мій ворог, отче Габбард. Але це — не ваше діло, з ким я зустрічаюся й чому.

— Моє діло. Ваш вітчим — чи ви все ж таки волієте називати його батьком? — дуже чітко дав мені знати про це у своєму листі. Звісно, Філіп подякував мені за те, що я вам допомагаю. А коли йдеться про голову родини де Клермонів, то за подяками завжди йдуть погрози. І цим він досить кумедно відрізняється від вашого чоловіка та його поведінки.

Я примружила очі.

— Що вам від мене треба, отче Габбард?

— Я терплю присутність де Клермонів лише тому, що змушений це робити. Але я не зобов’язаний терпіти її й далі, якщо насувається біда. — Габбард нахилився до мене, і я відчула його морозний подих. — А ви накликаєте біду, ви збурюєте її. Я це нутром чую. Відчуваю на смак. Відтоді як ви тут з’явилися, з відьмами стало важко мати справу.

— Це неприємний збіг обставин, — сказала я, — і я тут ні до чого. Я така недосвідчена у справах магії, що навіть не вмію яйця у миску розбити. — Із ринку вийшла Франсуаза. Злегка вклонившись Габбарду, я рушила було повз нього. Але він миттю викинув руку і схопив мене за кисть. Я поглянула вниз, на його холодні білі пальці.

— Запах випромінюють не лише створіння, пані Ройдон. Чи знаєте ви, що таємниці також мають свій виразний запах?

— Ні, не знаю, — відказала я, вивільняючи руку з його хватки.

— Відьми здатні побачити, коли хтось каже неправду. А вери відчувають брехню так, як гончак відчуває запах оленя. Я викопаю вашу таємницю з-під землі, пані Ройдон, хоч як би ретельно ви не намагалися приховати її.

— Ви готові, мадам? — спитала Франсуаза, і, наблизившись до нас, нахмурилася.

Із нею були Енні та Джек, і коли дівчинка помітила Габбарда, вона густо почервоніла.

— Так, Франсуазо, — відповіла я, нарешті спромігшись відірвати погляд від моторошних, укритих прожилками очей Габбарда. — Дякую за вашу пораду, отче Габбард, і за вашу інформацію.

— Якщо вам важко впоратися з хлопцем, я з радістю про нього потурбуюся, — стиха мовив Габбард, коли я проходила повз нього. Я обернулася й широким кроком підійшла до нього.

— Не чіпайте те, що належить мені. — Наші погляди зустрілися, і цього разу першим відвернувся Габбард. Я знову підійшла до моєї маленької компанії, що складалася з вампіра, відьми та людини. Джек уже нетерпляче переминався з ноги на ногу і мав такий вигляд, наче ось-ось збирався кудись чкурнути.

— Ходімо додому обідати, — сказала я, беручи його за руку.

— Хто той чоловік? — пошепки спитав хлопець.

— Отець Габбард, — відповіла йому Енні переляканим шепотом.

— Це той, про якого співається в пісні? — спитав Джек, озирнувшись через плече. Енні ствердно кивнула.

— Так, а коли він…

— Досить, Енні. Що ти бачила в тій капелюшній крамниці? — поцікавилася я, міцніше хапаючи Джека за руку. Вільну руку я простягнула до кошика, що вгинався від бакалійних товарів. — Дай мені його, Франсуазо.