Ми тікали з Праги при світлі вогнищ. Усі наші родичі-створіння на Вальпургієву ніч поховалися, бо не хотіли давати підпилому натовпу задоволення бачити, як вони корчаться у вогні.
Холодні води Північного моря якраз стали придатними для навігації, а через весняну відлигу в гаванях скресла крига. Човни залишали порти, відпливаючи до Англії, і нам вдалося без затримки потрапити на один із них. Та коли ми відплили від європейського берега, розгулявся шторм.
У нашій каюті під палубою я застала Метью за дослідженням книги. Він виявив, що її зшили докупи за допомогою довгих пасом волосся.
— Боже милосердний, — промимрив він, — скільки ж нової генетичної інформації тут криється? — Не встигла я зупинити його, як Метью торкнувся язиком кінчика свого мізинця, а потім помацав ним краплини крові, які дощем сипалися з волосся дівчинки, зображеної на сторінці, яку не встиг вирвати Келлі.
— Метью! — перелякано скрикнула я.
— Так я й думав. Це чорнило містить кров. А якщо це так, то смію припустити, що золоте й сріблясте листя на цих ілюстраціях прикріплене з допомогою клею, зробленого з кісток. Із кісток відьом, демонів та вампірів.
Корабель різко нахилився у підвітряний бік, і мій шлунок захвилювався й запротестував. Коли напад нудоти скінчився, Метью міцно обійняв мене. Розкрита книга лежала перед нами, а її рядки бігали сторінками, намагаючись знайти своє місце в новому порядку речей.
— Що нам вдалося зробити? — прошепотіла я.
— Ми знайшли Дерево Життя і Книгу Життя в одній обгортці, — відповів Метью, притулившись щокою до мого волосся.
— Коли Пітер Нокс сказав мені, що ця книга містить усі початкові відьомські заклинання, я відказала йому, що він — божевільний. Я не могла уявити собі, що хтось виявиться настільки безвідповідальним і дурним, що всі ці знання збере в одному місці. — Я доторкнулася до книжки. — Але в цій книзі криється набагато більше, бо ми й досі не знаємо, що означають її слова. Якщо вона потрапить до лихих рук у наші часи…
— …її можна буде використати для того, щоб усіх нас знищити, — завершив Метью.
Я вигнула шию, щоб поглянути на нього.
— І що ж тоді нам із нею робити? Забрати з собою в майбутнє чи залишити тут?
— Не знаю, серденько, дійсно не знаю. — Він пригорнув мене до себе, приглушуючи своїми грудьми шум шторму, що лютував надворі, гепаючи хвилями в корпус корабля.
— Але ця книга може також приховувати в собі відповіді на всі наші запитання. — Мене здивувало, що тепер, коли ми знали, що містить в собі книга, Метью був готовий з нею розстатися.
— Не всі, — сказав він. — Є одне запитання, на яке лише ти можеш дати відповідь.
— Яке саме? — спитала я, нахмурившись.
— Тебе нудить від шторму чи від того, що ти вагітна? — Очі Метью були такі ж буремні й важкі, як і небо над морем, і в них спалахували блискавки.
— Тобі краще це знати, ніж мені. — Ми кохалися лише кілька днів тому, невдовзі після того як я збагнула, що у мене сталася затримка.
— Я не відчув дитинча у твоїй крові й не чув биття його серця — наразі. Але помітив зміну твого запаху. Я запам’ятав його з минулого разу. Ти вагітна, але лише кілька тижнів.