— Титульна сторінка має написи на івриті, латині та французькій. — Сковайся різко підняв обкладинку. Оскільки підставки для палітурки не було, Нокс не здивувався, почувши, як книга загрозливо тріснула. Він тривожно поглянув на чеха.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його той. — Вона не внесена до каталогу. Я знайшов її лише тому, що вона лежала поруч з іще одним примірником, який збиралися відіслати до палітурні. Цей екземпляр, вочевидь, потрапив сюди помилково, коли 1989 року монастирю повернули його книги.
Нокс ретельно роздивився титульну сторінку та написи на ній.
— Старовинний почерк, еге ж? І власник книги був явно високоосвіченою людиною, — сказав Сковайся.
«Беньямін полюватиме, як вовк: уранці пожиратиме здобич, а вночі ділитиме награбоване добро», — задумливо прочитав Нокс. Йому важко було уявити, який стосунок мали ці рядки до заявлених у назві таємниць. Праця Галатіно була лише одним із пострілів у війні Католицької церкви з юдейським містицизмом — війні, яка призвела в шістнадцятому сторіччі до спалення книг, показових судилищ та полювання на відьом. Позиція самого Галатіно стосовно цієї проблеми проглядалася вже в самій назві: «Про таємниці універсальної істини». Виконуючи елегантний інтелектуальний трюк, Галатіно стверджував, що гебреї провістили християнські доктрини, і тому вивчення кабали може посприяти діяльності католиків у справі навернення гебреїв до істинної віри.
— Може, власника цієї книги звали Беньямін? — спитав Сковайся, зазираючи Ноксу через плече. Нокс зрадів, що на листі і на книзі не стояв гриф «Надзвичайно секретно» червоними літерами. — І стосовно листа. Я не знаю івриту, але тут є напис латиною: Edwardus Kellaeus, а також alchymia.
Нокс перегорнув сторінку. Мабуть, це йому наснилося. Точно наснилося. Лист був датований другим днем місяця Елюля 5369 року — тобто 1-м вересня 1609 року за християнським календарем. І підписаний «Єгуда бен Бецалель», чоловіком, здебільшого відомим як рабі Єгуда Лев.
— Ви знаєтеся на івриті, так? — поцікавився Сковайся.
— Так. — Цього разу прийшла черга Ноксу зашепотіти. — Так, — уже впевненіше повторив він.
— Ну, про що йдеться в листі? — спитав Сковайся після хвилинної тиші.
— Схоже, один гебрей із Праги зустрівся з Едвардом Келлі і розповідає про цю зустріч своєму приятелеві. — Це було правдою. Частково.
«Миру тобі й довголіття, Беньяміне, сину Габріеля, мій любий друже», — писав рабі Лев.
— І це все? — спитав Сковайся після іще одної тривалої паузи. — Йдеться лише про якусь зустріч?
— Власне, так, — відповів Нокс, роблячи швидкі підрахунки на звороті теки. Лев помер 1609 року. Келлі зустрівся з ним за вісімнадцять років до цього. Тобто навесні 1591 року. Він видобув із кишені стільниковий телефон і обурено поглянув на його дисплей. — А у вас що — сигнал сюди не дістає?
— Ми ж у підземеллі, — відказав Сковайся, знизавши плечима і показавши на товсті стіни. — Значить, я правильно вчинив, що повідомив вам про цей документ? — Він аж облизнувся від приємного передчуття.