Щось затріпотіло у мене в грудях. Але то була не паніка. То був мій вогнедишний дракон. Я — не сама. І я — відьма. Мені не потрібно було зору, щоб бачити світ довкола мене.
«Що ви бачите?», — звернулася я до землі та повітря.
Але замість них мені відповіла моя дракониха. Вона защебетала, забелькотіла і затріпотіла крильцями у мене в животі та грудях, оцінюючи ситуацію.
«Де вони?» — спитала я.
Моє третє око широко розкрилося, розгорнувши переді мною блискучі кольори пізньої весни у всій їхній зелено-блакитній красі. Одна темніша зелена стрічка переплелася з білою, а до них пристало щось чорне. Я простежила це плетиво аж до Луїзи, яка намагалася сісти верхи на знервованого коня. Він не хотів стояти спокійно, щоб на нього вибралася вампірка, і увесь час ухилявся. Луїза вкусила його в шию, від чого тварина завмерла, наче вкопана, але страху від цього в неї не поменшало.
Я простежила за іще одним джгутом зі стрічок, цього разу темно-червоних та білих, гадаючи, що вони приведуть до Метью. Але натомість побачила запаморочливе плетиво обрисів та кольорів — то я хитнулася й почала падати. Я падала, допоки не опинилася на якійсь холодній подушці. «Сніг». Я увібрала повні легені холодного зимового повітря.
Я вже не стояла травневого надвечір’я, прив’язана до палі побіля Гринвічського палацу. Мені було чотири чи п’ять років. Я лежала на спині у маленькому подвір’ї за нашим будинком у Кембриджі.
І я все пригадала.
Якось ми з батьком гралися після сильного снігопаду. На мені були червоно-білі рукавички. Ми зображали янголів, вимахуючи руками вгору-вниз. Мені було страшенно цікаво спостерігати за тим, як білі крильця, коли рухати руками достатньо швидко, набували рудувато-червоного відтінку.
— Схоже на дракона з вогняними крилами, — прошепотіла я таткові.
Його руки враз завмерли.
— А коли ти побачила дракона, Діано? — спитав він серйозним голосом.
Я вже навчилася відчувати різницю між таким тоном та звичайним, добродушно-іронічним. Цей тон вимагав відповіді і, до того ж, правдивої.
— Багато разів, здебільшого вночі. — Мої руки рухалися дедалі швидше. Сніг під ними почав змінювати колір, мерехтливо поблискуючи золотисто-зеленими, червоно-чорними та сріблясто-блакитними відтінками.
— А де він був, той дракон? — пошепки спитав батько, дивлячись на сніжинки. Вони збиралися купкою довкола мене, здіймаючись та осідаючи, немов живі. Одна сніжинка розрослася і почала нагадувати голову невеличкого дракона. Сніжинки швидко утворили замет, і ось уже він розкинувся, мов двійко крил. Дракон струсив сніжинки зі своєї білої луски. Коли він обернувся й поглянув на мого батька, той щось пробурмотів і поплескав його по носі так, наче вони вже колись бачилися. А дракон дихав теплою парою в морозне повітря.
— Здебільшого він у мені — ось тут. — І я сіла у сніг, щоб показати таткові, де саме був дракон. Мої руки в рукавичках торкнулися вигнутих кісток моїх ребер. Їхнє тепло відчувалося крізь шкіру, крізь мою куртку і крізь грубу в’язку моїх рукавичок. — Але коли їй хочеться політати, я її випускаю. Бо їй мало місця в моїх грудях.
Пара сріблясто-білих крил опустилися на сніг позаду мене.
— Ти забула свої крила, лишила їх позаду, — серйозно мовив батько.
Драконка, звиваючись, вибралася зі снігового замету. Вивільнившись, вона блиснула сріблясто-чорними очима, злетіла у повітря і зникла за яблунею, зменшуючись і розчиняючись у далечині з кожним помахом крил. А мої вже блякли і в’янули на снігу позаду мене.
— Драконка не візьме мене з собою. І вона ніколи не буває поруч зі мною подовгу, — сказала я, сумно зітхнувши. — Чому це так, татку?
ebooksa