Жахослов ,

Жінка знову схопила її за руки і міцно стиснула їх.

– Твій батько помер, але він був доброю людиною. Твій брат… він хворий, але я не бачу, чому. Твоя мати вважає, що ти… шиєш… капелюшки! Як мило! – вона бридко розсміялася. І все одно не відпускала Кіт, хоча та боролася, намагаючись звільнитись від її хватки.

– Ви могли розпитати навколо. Ви могли стежити за мною. Ви могли… – прошипіла Кіт.

– У своїх снах ти іноді бачиш, що твоя мати померла, придушена подушкою, і всі твої негаразди зникли, – рішуче промовила Мері Джейн Келлі, і Кіт знов осіла на лаву поряд із нею. Келлі чекала, доки Кіт перевела подих, притлумила схлип, що душив її, і випросталася, підвівши голову і вдивляючись перед собою в темряву церковного подвір’я.

– Ти нам допоможеш? – спитала Мері Джейн, без тіні благання. – Допоможеш? Я не знаю, хто він, але знаю, що він обрав нас своєю ціллю. Він убиває повій, тому що нас легко знайти і всім байдуже.

– Мені не байдуже, – сказала Кіт, не зводячи погляду з тіней, відчуваючи, що вони от-от розступляться й поглинуть її.

– Ти не повинна вірити, але ти допоможеш?

– Допоможу, – сказала Кіт, і здавалося, ніби це прозвучало водночас як «вірю».

V

– Ось і ти, Касвелле. – Мейкпіс перехопив Кіт, щойно вона зайшла до відділку. – У тебе поважний вигляд, і ти все помічаєш. Ходімо.

Кіт не стала ставити запитань, лише припустила поряд з ним, намагаючись не відставати від його розмашистих кроків, – крізь подвійні двері на вулицю, залиту нетипово яскравим вересневим сонцем. Високий чоловік окликом зупинив двоколку, гукнув кучерові адресу і застрибнув усередину, нетерплячим жестом наказавши Кіт поквапитися. Перш ніж вона встигла сісти, кеб різко рвонув з місця, і вона, не втримавши рівноваги, опинилася на колінах у боса. Почалося несамовите вовтузіння, в ході якого вона, відштовхнувши дбайливі руки, зуміла-таки пересісти на свій край лавки. Її обличчя мимоволі залив рум’янець, а в горлі пересохло від думки, чи не здалося інспектору, що в неї надто м’які сідниці, надто округлі й пухкі, як для кістлявого хлоп’ячого заду.

Але Мейкпіс лише кинув:

– Зручно?

Кіт кивнула, потім похитала головою, потім знов кивнула, а тоді нарешті, заспокоївшись, стала дивитись у вікно, споглядаючи пішоходів, візки, будинки. Вона не озиралася всередину кеба, доки не відчула, що пекучий рум’янець зійшов зі щік. Тоді кашлянула.

– Куди ми їдемо, сер? Якщо я можу спитати?

– Ми їдемо, юний Касвелле, до Мейфейра.

– Надто шикарний район, сер, – промовила вона, не встигнувши подумати, що, мабуть, для Мейкпіса він не був аж таким шикарним. – Хіба він не мав багатенької дружини? Хіба не ходило чуток, що він стрімко дереться вгору по соціальних сходинках? Принаймні для мене, – незграбно додала вона.

– В нашому розслідуванні спливло одне ім’я: молодий адвокат Монтеґю Джон Дрюїтт. Почувши це, доктор Баґстер Філліпс порадив спочатку поговорити з тим, хто досить добре його знає, перш ніж намагатись тягти члена адвокатської колегії до нашої чарівної контори.

– І хто це буде, сер? – вона уявляла, що йдеться про батьків Дрюїтта або іншого члена родини, дружину чи коханку.

– Сер Вільям Ґалл.