Жахослов ,

Він сидів перед ними – маленький чоловік у великому кріслі поряд із мармуровим каміном у кімнаті, яка, вочевидь, раніше правила йому за кабінет. На ньому був червоний стьобаний халат поверх білої сорочки, ноги були закутані пухнастим пледом, стопи нерухомо спочивали на темно-зеленій оттоманці, прикрашеній дрібними яскраво-червоними квіточками. Попри очевидні погіршення його стану, очі лікаря залишалися яскраво-блакитними, і, судячи з їхнього виразу, він анітрохи не розгубив свого допитливого розуму.

– Сер Вільям, я… – почав Мейкпіс, але той одразу ж перервав його:

– Дуже галасливий офіцер поліції. Я чув, інспекторе. – Він зміряв довготелесого полісмена поглядом із сумішшю обурення й зацікавленості, а потім звернувся до свого працівника:

– Дякую, Ендрю, я подбаю про наших гостей. Повертайся до своїх обов’язків.

– Так, сер Вільям. Розпорядитися, щоб подали чай? – Кіт відчувала, що він мало не вдавився цими словами.

– Гадаю, ні, вони в нас ненадовго, – виразно промовив чоловік і додав м’якіше: – Йди, Ендрю.

Коли зачинилися двері, Мейкпіс розтулив був рота, але сер Вільям підвів тремтливу руку і похитав головою, вичікуючи, прислухаючись. За хвилину вони почули кроки, що віддалялися по коридору. Старий опустив руку і втомлено посміхнувся.

– Ендрю чудовий секретар і служить мені вже давно, але іноді стає аж надто пильним і переступає межі своїх повноважень, інспекторе. Сподіваюся, ви матимете це на увазі наступного разу, коли вам захочеться відвідати мене?

Мейкпіс, помітно притихлий, та не надто присоромлений, кивнув.

Сер Вільям тихо вів далі:

– Іноді він також підслуховує під дверима, як я мав нещастя переконатися. Отже, інспекторе, чим я можу вам допомогти?

– Ми не заберемо у вас багато часу, сер Вільям, але я справді повинен поставити вам кілька запитань стосовно вашого похресника, Монтеґю Дрюїтта.

Ще тієї миті, коли Мейкпіс промовляв слово «похресник», Кіт бачила, як вираз обличчя старого миттєво змінився від поблажливої терплячості до відрази, яку він знову ретельно приховав. Вона була вражена тим, наскільки чуткими були його лицеві м’язи, попри їхню гадану виснаженість. На мить їй здалося, що він відмовиться відповідати.

– Усе, що можу вам сказати: цей юнак не має моральних орієнтирів, – мовив лікар. Зусиллям волі він змушував себе говорити спокійно.

– А можна трохи детальніше?

Старий стиснув губи й відвернувся. Мейкпіс заговорив тихіше, цілком заспокійливим тоном:

– Доводжу до вашого відома, сер Вільям, що у Вайтчепелі сталося кілька вбивств, жорстоких і жахливих, і принаймні дві загиблі жінки стали жертвами того самого вбивці. Ім’я вашого похресника… фігурує в цій справі.

– Цілком безпідставно, інспекторе, Дрюїтт позбавлений інтересу до жінок. – Старий так міцно стиснув губи, що їх стало майже не видно.

– Розумію, – неквапно промовив Мейкпіс. – Він навчав вашого внука…

– Я більше не говоритиму про це, інспекторе! Досить уже й того, що, якої б я не був думки про вчинки Дрюїтта і його… особисті вподобання, я не можу із чистим сумлінням казати, нібито він здатен на злочини, у яких ви його підозрюєте. Він цілковито байдужий до жіночої статі, він не здатен їх навіть ненавидіти, інспекторе. Повірте мені, Дрюїтт – не той, хто вам потрібен.