Жахослов ,

Кіт спрямувала на матір довгий промовистий погляд.

– А коли це ти взагалі питала про мою роботу, мамо? Окрім як непокоїтись, чи мені заплатили?

Луїза хотіла була сказати ще щось різке, але закусила губу. Увесь її запал згас. Користаючись цим, Кіт промовила:

– Ми побалакаємо у вітальні. Місіс К., чи не будете ви ласкаві відвести маму в кухню і зробити їй чаю?

Місіс Кіттредж осудливо стиснула губи, але кивнула. І дві немолоді жінки неохоче побрели коридором у задню частину квартири. Мері Джейн Келлі, вдягнена в бузково-синю сукню і чорний жакет, стояла на порозі з усією гідністю розчепуреного курчати. Кіт готова була вже побачити пір’я, що стирчить з турнюру її сукні. Вона гадала, що ця жінка намагалась надати собі «поважного вигляду», але просто втратила вправність.

– Заходь, Мері Джейн, будь ласка. Пробач за все це.

Вони сіли у вітальні – Мері Джейн у своєму ношеному й Кіт у довгій білій нічній сорочці, ховаючи під високим комірцем і рукавами червоно-ліловий синець на плечі. Крізь приємне наркотичне оніміння починав прорізатися біль. Вона спала, наче вбита, і хоча для неї було полегшенням утекти від того, що вона бачила вчора – і чого не зуміла відвернути, – вона вирішила більше не шукати заспокоєння в опіумі.

Тепер, коли вони опинились самі, Мері Джейн ніби вагалася, із чого почати розмову, якої вона так відчайдушно прагла. Трохи прокашлявшись, вона мовила:

– Тепер ти більш схожа на нас, з таким обличчям. І ще цей вираз очей. Жінка ніколи не матиме такий само вигляд після того, як її побили, хай навіть це трапилося лиш раз.

– Ти знала її? Елізабет Страйд? – спитала Кіт (вона встигла почути ім’я, перш ніж її відіслали додому).

– Довгаста Ліз. Шведка. Непогана дівчина, – відповіла Келлі, оглядаючи крихітну вітальню і роздивляючись амбротипії (усі Касвелли в кращі часи), якими були заставлені всі меблі в кімнаті; годинник, що гучно цокав на каміні, маленькі ажурні серветочки на підголів’ях крісел, мережані й камчатні фіранки на вікні, підсунуте до вікна крісло. Може, це була найгарніша кімната з усіх, у яких траплялося бувати Келлі – чи принаймні за останній час проживання в мебльованих кімнатах та подібних помешканнях. – А ще я знала Кеті Еддоуз чи, як вона себе називала, Кейт Келлі.

Кіт насупилася.

– Але ж на подвір’ї було лише одне тіло – якби було друге, я помітила б.

– Він наздогнав Кеті на Мітр-сквер, близько години по тому, як ти відігнала його від Ліззі. Її побачив той юнак, Воткінз – це ж він знайшов і тіло Енні, правильно? Так у нього здоров’я не лишиться. – Келлі відкинулася в кріслі, зручно вмостившись поміж його вигинів і пухких подушок, наче позбавлена титулу аристократка на троні.

Кіт затулила обличчя долонями і розридалася. Вона прийшла занадто пізно, щоб урятувати Елізабет Страйд і, не зумівши впіймати цього недолюдка, дала йому можливість піти та прирізати Кеті Еддоуз. Мері Джейн не втішала її – власні сльози вона виплакала вже дуже давно, – а лише чекала, доки Кіт опанує себе. Потім сказала:

– Я чула, що він пише до газет, узявши собі псевдонім. Джек. Джек-різник, Кривавий Джек. Газети надрукували його листа.

– Якщо тільки це його лист, – хмикнула Кіт, витираючи очі рукавом. – Навіщо йому писати, привертати увагу до себе? Ти казала, він робить це не для того.

Келлі знизала плечима.

– Може, це й не він, не той, кого ми шукаємо. Може, це хтось із божевільні грає у свої ігри.

– Або журналіст, який намагається продати якомога більше газет.