— Ось вам хрест святий! Клянуся, пане сотник! Там військо! У них зброя, там…
— Що, кажи вже!
— О-о!..
Але козак уже нічого не зміг сказати. Очі широко розплющені, рот роззявлений, аж наче волосся стало дибом
— Коня мені давайте! На майдан швидко! — гримнув Гуляницький.
Ви ще не бачили страху. Оце він, справжній страх, тут, у містечку Конотопі, на майдані.
Сотні постатей у чорних вишитих сорочках, дехто в накидках із каптурами, у всіх довгі масивні мечі за спинами, страшенно бліді обличчя. Усі вони навіть не поворухнуться. Усі вони стоять і навіть не відводять очей від щойно збудованого помосту під двома чорними стягами.
Хвилина очікування — і ось на помості з’являється низенький чоловік. Повертається обличчям до чіткої шеренги постатей. До своїх полків. І сотні вуст викрикують: «КарА, ГосударЬ!!!»
І сотні рук здіймаються в бік обрію.
Чоловік мовчить і дивиться на шеренги. Хвильку чи дві. Тоді починає свою небагатослівну промову:
— Брати і сестри! Віками нещасна комашня, що називає себе людьми, ганьбила і нищила наш рід, плювала і глузувала з нас. Знищувала наш світ.
— Убити, наш ГосударЬ!
— Але надходить кінець, брати і сестри, близький тому кінець, і ми тепер уже нові. Давайте тепер ми заллємо кров’ю їхні ріки. Давайте тепер, брати і сестри, заповнимо трупами їхніми землю. Підімте, брати і сестри, їсти дітей їхніх!
— Смерть, мій Государю! ТО Є СмертЬ!
— Скоро впадуть вони од страху свого перед нашим могутнім родом.
— Страх, мій Государю! ТО Є СтраХ! ТО Є КарА, мій Государю!
— Падуть, брати і сестри, міста їхні, держави їхні, народи і віри.
— ТьмА, Государю! ТО Є ТьмА наша!
— І будемо ми, брати і сестри, як тіні у нічному небі.
— ТінЬ!
ebooksa