Але раптом чиясь важка рука спиняє Івана. Він обертається. Невисокий кволий чоловік, обіпершись об важкий блискучий меч, стоїть перед ним. Іван заціпенів.
— Життя — це не завжди благо, шановний, — протяжно вимовляє незнайомець.
Рука з мечем заноситься над дитинкою.
Іван розвертається. Меч влучає йому в спину, відбивається з розгону вниз. Дитинка кричить.
«Треба бігти, треба бігти чимдуж!»
Іван збирає всі сили…
Кінець третього мотиву
— Ну от бачите, не такий страшний виявляється чорт, як його малюють, а тим більше Чортів млин. Та воно млин млином, а в нас, звичайно, свій інтерес. І полягає він, на мою думку, в тому, що вже б час розкрити деякі приховані подробиці, аби дати ґрунтовну відсіч будь-яким нахабним та зухвалим сумнівам, що, мабуть, устигли з’явитися за цей час у моїх дорогих слухачів. Ото ж не будемо марно гаяти часу, а краще відправимось у захоплюючу подорож по туманному минулому деяких наших героїв.
Мотив четвертий
Про підготовку замаху на кошового та ще деякі факти з минулого головних героїв
«Проте цар, уклавши перемир’я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно»
І
У маленької упириці на ймення Ксеня є один потаємний страх. Воно, може, звичайно, і не страх — страшок, а все ж тільки-но дівчина починає засинати (зазвичай десь по обіді, в якомусь зі своїх тимчасових помешкань — погребі, хаті з забитими віконницями, могилі), це відчуття мучить її. Юнці здається, що її схоплять зараз же і витягнуть на Сонце, на світло. Ксеня боїться, Ксеня дрижить усім своїм тендітним тільцем, благає когось невидимого про пощаду, але він, той невидимий, не хоче й слухати, хапає її за плечі, вибиває двері або розриває могилу, кидає Ксеню на землю, не зважаючи на її плач та благання. Іноді Ксені видиться, що з неї зривають одіж упритул до чорної сорочки з трунного сукна для того, щоб кровопивиця швидше згоріла.
Тисячі малесеньких голочок врізаються в бліду шкіру під тканиною, спричиняючи незносимий біль, чується нестерпний запах паленого. Ксеня верещить і прокидається у своєму упирському холодному поту, який, повірте, раз у сто холодніший за наш людський буде…
Але найстрашніше видіння трапляється все ж рідше, хоч і від цього не стає менш жахливим. У цьому видінні Ксеня бачить Всевишнього. Ксеня розплющує востаннє великі яскраво-зелені оченята, і картинка широкого, синього неба (остання картинка в її житті, що обіцяло бути вічним) яскравим сплеском заповнює бездушну порожнину Ксениного тіла пронизуючим поглядом Господа — Бога. І тоді здається Ксені, що то заповнює її упирську сутність справжня жива душа. Мертві холодні вуста розкриваються, і ось-ось має зірватися страшне слово, але, як і будь-який кошмар, цей також не досягає своєї кінцівки, бо надходить пробудження.
Яке ж то слово, що так лякає маленьку упирицю?
То звичне слово, про нього писано-переписано купу Євангелій і слово те: ПРОСТИ.
Одного разу, так нажахавшись, Ксеня мала розмову зі своїм князем Топешем, і той усе зрозумів без слів. Перед ранком він ввічливо постукав у її схованку, якийсь низенький погрібець.
— Увійдіть!
— Здрастуй, Ксеню.
ebooksa