Дума про Хведьків Рубіж

— В Аллаха…

Стався гучний сплеск у череві бусурмана — із кварту живої юшки ляпнуло на підлогу.

— Аллах милостивий?

— Аллах неосяжно милостивий, лікарю!

— Значить, Аллах — то Бог…

Характерник поліз брудними немитими руками до рани. Стягував розірвану плоть, наче в’язав весільні рушники.

Татарин навіть не простогнав.

Навіть не прицмокнув посинілими вустами.

— Аллаху своєму ти, далебі, більше потрібен, ніж тут мені. Геть!

Помираючого винесли надвір, просто скинули під хатою.

Залишившись на самоті, помираючий звівся на ноги.

Провів долонею по обличчю.

— Помиляєшся, старий. Так я потрібен Аллаху, як і тобі, як і Господу Богу. А все ж іти ше зарано. Ше є час…

ІІІ

То була моровиця.

І то були останні чотири тижні життя Миколи Пилипенка. Останні тижні страждань і злиднів.

Помер він у неділю, як люди саме йшли на вранішню службу, «по вербичку да по водичку». Так сталось, і, певне, в тому не було ніякої закономірності — помер і все. Певне, також не думав Микола про той великий празник Вербної неділі, і, може, не думав про входження Ісуса Назаретянина до Єрусалиму та пальмове віття. Певне, що не думав. Що йому думати? Ото лежить він у себе в кутку на лаві, сам же приказав: буду спати тут, до мене не підходьте і не говоріть, хіба ти, Прісько, а так щоб ні-ні. Поможе воно, те «ні-ні»? Та де воно і кому в дідька поможе! А все ж вірив, надіявся. Ото лежить. Стогне. Та де, вже, диви, й не стогне, так йому тяжко.

Не згадує Микола про пальмове віття, проте дума, міркує себто так:

«А я ж казав: ідіте гуртом до церкви сьогодні, мене полиште. Полиште, кажу, що ж ви, нехрещені, ачи бусурмани, ачи ляхи нечестиві, що за моє мирське животіння будете в празник дома? А змій його матері, то ж гріх великий! Ото ж я їм приказую: ідіть то, ідіть, усі гуртом ідіть. І ти, Парасю, бери дитинку на руки, не цурайся, чуєш, не цурайся, що не твоя кровинка, хай чиясь кровинка, хай брата мого Івана, царство йому небесне, кровинка, то й що?!! Вона теперечки дочка моя! І твоя, Параско, дочка! Хай простить Господь та святі угодники мене грішного, а я їй усе оддам. У дітей своїх рідних кусень хліба останній з рук вирву і їй оддам. І ти, Парасю, не усміхайся лукавенько і не зціплюй зуби. І не свідкуй на мене неправдивого, що я тебе, дружину, єдину перед Богом, не поважаю. Поважаю я тебе! Більше за всіх і за самого себе разом узятих! Поважаю Параско, а все ж дитинки в обиду не дам! І ти, Парасю, не репетуй дуженько — не дам! Бо ти, Парасю, не знаєш того, що я від брата єдинокровного Івана знаю. Ти не знаєш того, то ж не балакай. От так ото йдіть у храм і … Хай Господь прощає нечестивця. Який-то празник сьогодні? А, Вербна! Так ото верби свяченої мені несіть! Принесете верби, і мене з ніг до голови віттям обкладете. Накриєте віттям, так я зразу ж видужаю. Та не мелю я, не мелю дурниці! Кажу, що видужаю, значить, так тому й бувати»

Отакі пальми…